Нові пам’ятки доби енеоліту на Дону

А. Л. Нечитайло, Є. В. Козюменко, С. Є. Жеребілов

Надзвичайно цікаві різнокультурні поховальні комплекси доби енеоліту, відкриті останнім часом на Нижньому Дону, дуже важливі для синхронізації енеолітичних пам'яток півдня України, Молдови, Передкавказзя та Нижнього Поволжя, а також для розкриття динаміки процесів V—IV тис. до п. е.


Для вивчення процесів, що відбувалися за доби енеоліту в євразійській зоні, має значення кожна пам’ятка цього часу, пов’язана з новою інформацією стосовно тієї чи іншої галузі життя степових племен. У цьому плані показовим є нещодавно досліджені об’єкти на території Нижнього Дону.
1993 р. археологічною експедицією під керівництвом Є. І. Беспалого був розкопаний великий курганний могильник на правому корінному березі Дону, біля східної околиці м. Аксай Ростовської обл. Курганна група Мухін II тягнулася ланцюжком зі сходу на захід протягом близько трьох кілометрів уздовж вододілу балок Клинова та Мухіна. Сама балка Мухіна впадає у старицю р. Аксай. Звідси і назва згаданої групи, яка об’єднує 10 курганів. З них у 1993 р. було розкопано 8 насипів. У даному випадку спинимося лише на деяких похованнях кургану № 5, що розміщувався на гребені вододілу, займаючи панівне положення у групі. Висота його 4 м, діаметр 40 м. Під південно-західною полою кургану, в якому містилося 31 різночасне поховання, виявилися дуже важливі для нашої теми поховання № 7, 9, ЗО. За польовими спостереженнями всі вони здійснені зі стародавнього горизонту природної горбкувалгості. Чи були над ними насипи і які, чітко не встановлено.
Попередня згадка про названі поховання вже є в спеціальній літературі1. Дане повідомлення має на меті повнішу публікацію та атрибуцію матеріалів з люб’язного дозволу їх автора Є. І. Беспалого, який, на жаль, передчасно помер восени 2000 р.
Передусім розглянемо поховання 9, розташоване за 5,2 м на ПЗ від репера кургану І здійснене в споруді, що являла собою яму з перпендикулярною до неї камерою. Звичайно, ця катакомба дещо відрізняється від катакомб доби середньої бронзи, але водночас за своїм влаштуванням відповідає саме цьому типу поховальних споруд. Майже квадратна в плані яма (1,45x1,50 м), завглибшки 0,6 м від стародавнього горизонту, знижувалася від центру в бік камери й закінчувалася півметровою сходинкою. Слід зазначити, що частина вхідного колодязя була знищена катакомбою середньої бронзи. Лаз у камеру нависав над останньою із заходу на 0,3 м. Він був перекритий двома жердинами в’язу і чотирма жердинами берези діаметром 5 см кожна, а зверху — плитками черепашника. Весь заслін в основному просів у камеру. Дно її, в плані неправильно-прямокутної форми, на 10 см знижувалося від західної стіни до східної і розташовувалося на глибині 1,21 м від стародавнього горизонту. Довжина камери по дну 1,7—2 м, ширина біля західної стіни —1,4, а східної—0,9 м. Орієнтація ПСС—ПЗЗ. Склепіння обвалилося.

Рис. 1. Аксай. Мухін II. План і розріз поховання 9 з кургану № 5.

Рис. 2. Аксай. Мухін II. Центральна частина поховання 9 з кургану № 5:1 — лопатки великої рогатої худоби; 2 — пояс з пластин (черепашки Unio); 3 — крем’яний ніж; 4—мідне шило; 5 —обсидіановий ніж; 6 — крем’яна пластинка; 7 — мідне кільце; а — шар вохри до 3 cm; b — розсипана вохра; с — грудки вохри; d— підстилка.
У центральній частині камери, там, де воно збереглося, його висота сягала 0,7 м. Можна припустити, що стеля була плоскою та низькою (рис. 1).
На дні камери, посипаному крейдою, вохрою, і вкритому рослинною підстилкою (зафіксовано волокна трави), від якої залишився темно-брунатний тлін, лежав кістяк молодої жінки (17—20 років)* на спині, головою на ПСС, із зігнутими ногами, колінами догори. Ноги впали праворуч. Руки, злегка зігнуті в ліктях, лежали долонями донизу, кисті покладені на тазові кістки. Увесь кістяк густо посипаний вохрою темно-червоного кольору, подекуди шаром до 3 см завтовшки. Крім того, біля черепа праворуч зафіксована велика крихка грудка вохри такого самого кольору (розміром 10x12x3 см), а ліворуч — яскраво-червона грудка (3x4x2 см). Шматок оранжевої вохри (7x5 х 0,5 см) лежав справа біля таза небіжчиці; великий плоский шматок (20x25х 4 см) крихкої бурої вохри трапився біля ЇЇ ступнів (рис. 2).
У головах похованої, поряд з грудкою, знайдено мікролітичну пластинку з обламаним нижнім краєм, трикутну в перетині, виготовлену з кубанського світло-брунатного кременю (Визначення антрополога Є. Ф. Батієвої; Визначення кременю тут і далі належить Ю. Н. Зорову, за що ми йому щиро вдячні), довжиною 4, шириною 0,7, товщиною 0,25 см (рис. З, 1). Поруч з кистями рук виявлено два ножі. Один — на великій пластині світло- брунатного напівпрозорого кубанського кременю завдовжки 16, завширшки 3,5 см. У верхній частині спинки — заломи від невдалих спроб зняття, обидва поздовжні краї до середини довжини мають найдрібнішу ретуш, від середини і вище ударного горбика є ретуш дещо виразніша, півкругла (рис. З, 2). Другий ніж являє собою обсидіанову прозоро-чорну пластину (вулканічне шкло Осетії) з тонким лезом, кінець якого загнуто й оброблено струменистою ретушшю, а потім підправлено дрібного. Довжина знаряддя — 25, ширина 3,2, товщина 0,6 см (рис. 3,3). Тут же, на місці поперекових хребців трапилося мідне сильно окислене шильце (Аналіз металу проводився в лабораторії ІІМКА. Єгорьшвим, завдяки зусиллям С. Є. Жеребілова), квадратне в перетині, довжиною 2,5, шириною грані 0,2 см (рис. 3,4).

Рис. 3. Аксай. Мухін II. Інвентар з поховання 9 кургану №5:7, 2, 11 — кремінь; 3 — обсидіан; 4, 9, 10 — мідь; 5,6,7 — черепашка Unio; 8 — кістка.

Навколо кістяка, по стегнах, на тазових кістках і під ними лежали залишки набірного пояса з 300 перламутрових кружків, виготовлених зі стулок черепашок Unio, з отворами для протягування шнурка (рис. 3,5, 6). Один кружок мав два отвори на площині, причому різних розмірів, зовсім як на пряжках пізньої бронзи (рис. З, 7). Вони, ймовірно, були вискоблені крем’яним гостроконечником (сліди тертя добре збереглися). Розміри перламутрових виробів коливаються в межах від 1,5x1,7 см до 2x2,5 см у діаметрі. Весь набір густо пофарбований вохрою.
Біля ступнів, упритул до них і частково на них лежали паралельно одна до одної (різними сторонами) дві ретельно оброблені й сильно пофарбовані вохрою лопатки великої рогатої худоби (Визначення палеозоолога РДПУ Ю. О. Мегкової). Верхні епіфізи зрізано, ребра й нижні краї під- шліфовано. Довжина кожного з виробів 35 см, найбільша ширина 11 см (рис. З, 5). Можливо, це був музичний інструмент.
У заповнені нори байбака, яка містилася під лівим боком нижньої частини грудної клітки небіжчиці, майже на рівні дна камери виявлено: мідне, в уламках кільце з незімкненими кінцями, виготовлене з тонкої плоскої пластини діаметром 1,2 см, товщиною 0,1—0,15 см (рис. З, 9); десять мідних, сильно окислених бісерних намистин, згорнутих з пластинки діаметром 0,3 см, завтовшки 0,15 см (рис. 3,10); шматочок гематиту (0,8x0,5x0,3 см); три фаланги від лапи собаки.
У заповненні вхідної ями знайдено пластинчастий відщеп (рис. 3,11) з молочно-сірого місцевого кременю з патиною, найближчі виходи якого фіксуються геологами за 80 км на північний захід від м. Аксай, поблизу с. Матвіїв Курган.
Наступне розглянуте нами поховання ЗО було розташоване за 3,3 м від могили 9 по цій самій осі (ПЗ—ПВ) І містилося у близькій за формою поховальній споруді, тобто в катакомбі. Воно впущене із стародавнього горизонту, про що свідчить викид чистої глини навколо вхідної ями з півночі, заходу та півдня, відзначений Є. І. Бес- палим2 під час розкопок. Вхідна яма неправильно-прямокутна в плані (1,35х 1,55 м), орієнтована по лінії ПЗЗ—ПВВ й заповнена майже чистою глиною. Дно її на глибині 0,66 м від стародавнього горизонту. Дно камери нижче дна ями на 0,94 м, причому знижене воно кількома східцями. Останній з них у вигляді заплічок шириною 0,40—0,25 м оточував камеру з трьох боків від центра до заходу. Від цих заплічок дно камери плавно знижувалось на схід ще на 0,45 м. Камера в плані підтрапецієподібна. Довжина її 2, ширина біля входу 0,7 м, поблизу східної стіни 1,55 м. Орієнтація схід—захід. Склепіння і лаз у камеру завалилися у давнину (рис. 4,1).У східній половині камери на дерев’яному настилі скорчено на спині, головою на схід лежав кістяк чоловіка (понад 45 років). Ноги були сильно підігнуті до тулуба й повернуті ліворуч колінами догори. Права рука, злегка зігнута в лікті, покладена кистю на пояс, а ліва, дуже зігнута в суглобі,— кистю перед обличчям.
Навколо черепа — шар вохри та крейди. Багато вохри біля ніг, колін І ступнів. Ліворуч, уздовж кістяка — шар крейди до 3 мм завтовшки (рис. 4, 2).
У північно-східному кутку заплічок-східців — залишки очеретяного тліну. При вході —залишки очерету й дубових плашок (Quercus sp.) у перетині близько 10 см, мабуть, від заслону. У заповненні лазу виявлено маленьке мідне шильце, квадратне в перетині, довжиною 2,6 см, ширина грані — 0,36 см (рис. 4,3). Воно було дуже пошкоджене корозією, вкрите згустками зеленого окису.
Дерев’яний настил, де лежав похований, потребує додаткового опису, зробленого Є. І. Беспалим та Є. В. Козюменком. Вони ж провели реконструкцію настилу (рис. 4,4). За формою він прямокутний, розміром близько 0,85x0,95 м. Досить добре зафіксовані деталі південно-східного його кута. Зовнішні бруси рами, в яку вміщено настил, було виготовлено з деревини ясеня (Fraxinus sp.), в перетині, приблизно однаковому на всіх простежених ділянках периметра — близько 3x6 см. Бруси було щільно укладено по кутах в «лапу», тобто з вибиранням половини товщини кожного бруса, на ширину стику, а потім скріплено через наскрізний отвір крутим шипом (діаметром 1,5 см) з деревини в’яза (Ulmus sp.). Внутрішня частина настилу зібрана з не менш ніж семи паралельних в’язових плашок завширшки 5 см, розміщених уздовж довгої осі рами. Спосіб кріплення плашок з рамою через погану збереженість деревини простежити не вдалося, а, можливо, вони й не були поєднані. Поверх кісток небіжчика виявлено сліди ще двох дерев’яних плашок, розташованих волокнами поперек плашок настилу. Призначення їх не з’язоване, але не виключено, що вони були частиною конструкції.

Рис. 4. Аксай. Мухін II. Поховання ЗО з кургану №5 \ 1,2 — план та розріз; 3 — мідне шило; 4 — реконструкція дерев’яного ложа; а — крейда, Ь — вохра; с — підстилка; d — очерет; е — дерево.

Крім описаних поховань, на цій ділянці, за 4 м на південь від могили 9, на тій самій природній горбкуватості на рівні стародавнього горизонту виявлено 3 дитячі кістяки (до 9 років), що лежали головою на захід (поховання 7, за польовою нумерацією). Перший небіжчик (з північного боку) лежав на правому боці з сильно підігнутими праворуч ногами. Права рука зігнута у лікті, а кисть її розташована перед обличчям. Від лівої — збереглася лише плечова кістка (рис. 5,7). Другого похованого (з півдня) покладено на спину, ноги підігнуті ліворуч. Права рука зігнута в лікті під прямим кутом, кисть лежала на поясі. Ліва не збереглася. Третій похований містився поміж описаними вище і був покладений «пакетом». Череп зафіксовано праворуч. Частина кісток лежала в анатомічному порядку. Ліва нога зігнута в коліні. Під кістяками простежено шар темно-червоної вохри завтовшки 1 см. За спиною першого з описаних небіжчиків виявлено дві посудини. Одна гостродонна, прикрашена зубчастим штампом і гострими наколами. Орнамент прикрашав дві третини посудинки, починаючись від бортика вінець, по яких також нанесено дрібнозубчастий штамп. Висока шийка оперізана п’ятьма такими ж рядами, підкресленими на ній смужкою вертикальних наколів чи вдавлень. Нижче по тулубу йдуть 10 рядів зубчастих відбитків у вигляді хвилястих ліній. Нижній ряд їх також облямований вертикальними наколами. Поверхня між верхньою хвилястою лінією та шийкою заповнена горизонтальними смугами відбитків дрібної гребінки. Висота посудини 11,5 см, діаметр вінець 9 см, тулуба 10,5 см. Колір поверхні бежево-рожевий, зі слідами вохри. У перетині черепок сірий. У тісті значна домішка черепашки і кровавику (рис. 5, 2).

Рис. 5. Аксай. Мухін II. Поховання 7 з кургану № 5: 1 — план поховання; 2, З — кераміка; 4 — кремінь.
Друга посудина за формою та розмірами близька до описаної. Цей гостродонний з майже біконічним тулубом екземпляр мав стрункі пропорції і шийку злегка розширену до плоско зрізаного краю, по якому нанесено косі ряди зубчастого штампу. Біля краю вінець є два круглі отвори діаметром 0,5 см кожний, зроблені в сирій глині. Шийку вгорі оперізують три ряди зубчастого штампу. Від неї униз по тулубу йдуть шість горизонтальних рядів, облямованих двома смужками косих ліній, виконаних у тій самій техніці й підкреслених вертикальними відбитками кутастої палички (рис. 5,5). Посудинка бежево-рожевого кольору, посипана вохрою. Глина добре випалена, легка. Висота виробу 11, діаметр вінець 8, тулуба — 10 см.
Під черепом третього похованого трапився відщеп молочно-сірого кременю з крейдяною коркою. Розміри його 2,6x1 хО,7 см (рис. 5,4).
Описані поховання навіть візуально можна поділити на дві групи: першу становлять поодинокі поховання 9 і ЗО у катакомбах; другу — поховання 7 (потрійне, дитяче) на стародавньому горизонті, яке зовсім іншої культурної належності й пізнішого часу.
Особливістю першої групи є складені поховальні споруди та обряд, а також інвентар. Відмінними рисами відкритих тут поховань можна вважати: неглибокі, майже квадратні в плані вхідні колодязі; нависаючий над камерою лаз із дерев’яно- кам’яним заслоном; неправильно-прямокутної форми, майже трапецієподібні (по дну) самі камери з плоскими й низькими стелями; наявність заплічок-східців, що охоплюють з трьох боків половину камери, а також спеціального поховального ложа у вигляді дерев’яного настилу. Як відомо, катакомби середньої бронзи дещо іншої конфігурації і відрізняються рядом нюансів. Але в принципі ідея споруди та сама — підземна камера з вхідним колодязем.
Обряд також не відповідає традиції населення катакомбної культурно-історичної спільності. В розглянутій групі поховані лежать скорчено на спині, з ногами зігнутими в колінах догори, орієнтовані головою на схід або північ-схід-схід. При цьому не лише небіжчики густо, шаром до кількох сантиметрів завтовшки, посилані вохрою, але її різнобарвні грудки й шматки покладено по колу дна камери, притрушеному крейдою і вкритому рослинною підстилкою.
Таке сполучення споруди й обряду на території Нижнього Дону зафіксовано вперше. Найближчі аналогії йому знаходимо на протилежному, західному краю північнопричорноморського степу, а саме в Молдові, поблизу с. Джурджулешти, де на плато лівого берега р. Прут (Нижнє Подунав’я) був досліджений могильник з п’ятьма енеолітичними похованнями, три з яких містилися у катакомбах3. Судячи з наведеної ілюстрації, вони мають такі самі східчасті вхідні колодязі та низькі стелі у витягнутих у плані камерах.
Поховання схожі не лише поховальними спорудами, а й обрядом.

У Джурджулештах, так само як і в Аксаї кістяки лежать на спині, ноги підігнуті колінами догори, головою орієнтовані в східний сектор (точніше на південний схід). Вони також вкриті товстим шаром вохри, до кількох сантиметрів завтовшки, а під ними — рослинна підстилка. Один небіжчик був покладений на дерев’яну конструкцію. На жаль, у публікації Джуружулешт немає ні опису її, ні рисунку, щоб можна було порівняти з реконструйованим ложем з Мухина II (поховання ЗО). Водночас наявність їх там і тут ще раз свідчить про схожість в обряді, звичайно, не запозиченому зовні, один в одного, а ймовірно конвергентному внаслідок наближення культурних традицій. Це підтверджується інвентарем нижньодунай- ських та нижньодінських поховань, в основі якого зберігається спільна спрямованість.
Виявлена вона, по перше, в наявності у катакомбах різальних крем’яних пластин (ножів) великого розміру; по-друге, у скупченні черепашок або виробів з них (круглі, з отворами підвіски); по-третє, у знахідках намистин і мідних кілець з незімкненими кінцями. Звичайно, у Джурджулештах спостерігається велика кількість мідних виробів, що пояснюється близькістю об’єкта до балканських металургійних центрів. В аксайських катакомбах трапилися два мідних шильця, дані аналізу показують, що вони виготовлені з балканської міді. Скоріше всього, цей метал надходив на Дон опосередковано через новоданилівський центр металообробки, виявлений Н. Д. Риндіною4.
Отже, за всіма основними параметрами аксайські та джурджулештські поховання дуже схожі й, мабуть, синхронні, хоч знак культурної рівності між ними не ставиться. Пам’ятки Джурджулешт датуються Трипіллям ВІ —Кукутені А І належать до південно-західної, точніше суворовської групи енеолітичних поховань Східної Європи, а нижньодінські — до передкавказької групи5.
Таким чном, якщо порівняти риси поховального обряду та інвентарю аксайських катакомб, то вони відповідають комплексу ознак, виділеному для характеристики масиву енеолітичних поховань степів Східної Європи, який, за нашими спостереженнями, залишено населенням європейської степової спільності6. Катакомба, щоправда, тут є новим елементом серед ґрунтових неправильно-прямокутної форми могил. На нашу думку, це природне явище, зважаючи на становлення нового обряду, вибір поховальної споруди, виділення індивідуальних поховань з ранніх колективних могильників. У цей час лише формуються традиції нової обрядності, тому й варіації могил різноманітні. Так, у сусідній із заходу новода- нилівській групі-культурі на території України зафіксовано ряд могил у вигляді кам’яних ящиків7. У східній нижньоволзькій чи ямно-бережнівській групі І. І. Дрюмов та А. І. Юдін8 також констатують різноманітність у конструкції могил.
Така варіабельність споруд свідчить про вибір нових елементів у поховальному церемоніалі на дальшому витку стародавньої історії, коли немов би «виштовхнуті» у степи групи населення освоюють їх і закріплюють за собою новий життєвий простір, залишаючи тут пам’ятки різної конструкції, відзначаючи свої могили невеликим штучним насипом чи використовуючи природний ландшафт — підвищені місця. Разом з тим, загальна тенденція розвитку поховального обряду зберігається протягом багатьох століть.
Суспільства території Нижнього Дону, як і Нижнього Поволжя та Подунав’я були відкриті для сприйняття різних імпульсів, бо не являли собою стабільні й консервативно-замкнуті системи. Вони вбирали впливи з різних сторін і не лише в духовному плані, в уявленнях про світ і про себе, але й у суто матеріальному, про що свідчить збережений склад знахідок.
Серед них показовим є знаряддя з кременю як місцевого донецького (відщеп), так і кубанського (пластини). На зв’язок з віддаленими гірськими районами Північного Кавказу вказує наявність пластини з обсидіану (поховання 9), це надзвичайно рідкісна знахідка. Необхідно було подолати значну відстань, щоб добратися до вулканічного шкла Осетії чи отримати його шляхом обміну через передкавказькі групи населення. Що ж до згаданих виробів з балканської міді в нижньодонських катакомбах, то, скоріше за все, як уже зазначалося, вони надходили з новодани- лівського осередку металообробки, який працював на девізному металі фракійсько-нижньодунайського і середньодунайського району9. Саме цей осередок, запозичуючи із заходу сировинний метал і деякі технічні ідеї, сприяв поширенню балканського металу до Передкавказзя та Волги.
Таким чином, у інвентарі розглянутих поховань сполучаються вироби місцевого, західного і південно-східного походження. Сумісність цих знахідок в одному закритому комплексі стосується широти й шибини контактів нижньодінського населення за доби енеоліту, можливості різносторонніх зв’язків на відкритих степових просторах.
Важливо ще раз підкреслити ретельну підготовку до поховання померлих, постачання їм не лише перелічених речей, необхідних для дотримання ритуалу (зокрема ножів-пластин), але й старанну вирубку камери в глиняному грунті, що потребувало значних зусиль, обробку її вохрою різних кольорів, крейдою, покриття підстилкою, замуровування входу деревом та камінням. Щодо ложа-настилу, можна припускати, що облаштування його здійснювалося безпосередньо в камері, куди вносили дерев’яні деталі конструкції, з яких легко складалася рама і заповнювалася підготовленими плашками. А зверху її покривали циновкою. Створення такого ложа вимагало неабияких теслярських навичок й, звичайно, використання не лише крем’яних, але й мідних знарядь.
Знаменно, що в поховальних спорудах, крім трави, очерету й каміння-черепашнику застосовували таку деревину як дуб, ясен, в’яз, береза. Тобто майстер міг працювати з будь-яким місцевим матеріалом. А з наявних випливає, що рослинність Нижнього Дону за доби енеоліту відзначалася багатством видового складу, широко представленого й у описаних пам’ятках.
Дуже цікавою знахідкою тут є дві ретельно оброблені лопатки великої рогатої худоби. Це не залишки поховальної їжі (нащо було їх обробляти?) і не знаряддя праці (чому вони тоді пофарбовані?), це, скоріш за все, інструменти не утилітарного призначення, а музичного. Дані знахідки асоціюються з лопаткою мамонта, звучання якої досягали за допомогою молотка. Вона входила до комплекту музичних інструментів — кісток (стегнових, тазових, двох щелеп, фрагмента черепа мамонта, а також калаточки й браслета з мамонтового бивня, молотка з рогу північного оленя) та реквізиту (численні черепашки морських молюсків як підвісні прикраси; запаси кольорової мінеральної фарби для тіла й одягу; голка і проколки). Усе це було виявлено на підлозі будинку № 1 палеолітичного поселення в с. Мізин Чернігівської області. Смілива гіпотеза С. М. Бібікова, після відповідних різнобічних досліджень, підтвердилася, І кістки мамонта зазвучали через 20000 років. «І зараз,— писав С. М. Бібіков,— звук, видобутий з цих кісток, можна розглядати як модель минулого, що є кроком до розуміння музичного звукодобування, організації «оркестровки» ударного ритму в танцювально-пластичному дійстві»10.
Для доказу нашого припущення необхідно провести комплексні дослідження знахідок в Аксаї (трасологічні, судово-медичні та ін.), щоб можна було з певністю говорити про викорстання їх як інструментів, що акомпанували ритуальним обрядам-танцям. А те, що похована була причетна до такої сфери дійства, безперечно. Розгляд цих виробів з точки зору вияву духовного світу людей доби енеоліту дуже важливий для розкриття їх музичних здібностей, а також інтелектуально-психологічних прагнень.
Як уже побіжно згадувалося, досліджувані поховання за всіма параметрами вписуються у степову європейську культурно-історичну спільність, яка, мабуть, є складовою частиною Євразійської скотарської історико-культурної провінції11. Слід підкреслити ще раз, що термін «європейська» умовний і відбиває практично географічну позицію культурних груп, які входять до названої спільності. Новим явищем тут, як і в Джурджулештах, є катакомба, на що вже вказувалося вище. Це, так би мовити, на макрорівні. Найближче дані пам’ятки стоять до передкавказької групи подібних поховань і на мікрорівні належать до нижньодінської підгрупи енеолітичних поховань12.
Передкавказька група датується кінцем Трипілля А—ВІ. Є підстави вважати, що аксайські поховання найдавніші в цій групі, бо в їх інвентарі наявна мікро-пластина, яка вказує на ранній вік. Про це ж свідчить технологія зняття великих крем’яних пластин13. Присутність балканського металу також підтверджує їх датування часом близько середини V — початком IV тис. до н. е. (дати калібровані).
Щодо наступної групи, то вона представлена трьома дитячими кістяками (поховання 7), два з яких лежали скорчено на правому боці й на спині, а третій — «пакетом»; орієнтовані вони точно на захід (за польовими спостереженнями). Даний обряд та склад інвентарю різко відмінний від описаних поховань у катакомбах і свідчить якщо не про іншу лінію культурного розвитку, то про дещо пізнішу хронологічну позицію вказаного поховання. У цьому плані привертають увагу обидві посудини з могили. С. Є. Жеребі лов14 уже порівнював їх з посудинами з хутора Попова та Стрільчої Скелі, а В. Я. Кияшко15 зараховує їх до матеріалів першої групи поховань Нижнього Дону.
Детальніше розглянемо аксайську кераміку. За формою (високі вінця, що плавно переходять у широкий тулуб, звужений до дещо загостреного дна), за дрібнозубчастим штампом і деталями орнаменту, нанесеного на верхню частину виробів, а також за легкістю черепка і складом глиняної маси (значний вміст черепашки з кривавиком) вони найближче стоять до третьої групи кераміки нижнього шару поселення Ливенцівка на Дону. Свого часу С. Н. Братченко слушно зіставляв матеріали цього шару з такими пам’ятками на Україні, як о-ви Похилий, Виноградний, а також поселення Середній Стог II (середній шар)16. Дослідник зазначав, що поховання, відповідні ливенцівським, на Дону поки що не відкриті.
Тепер можна з певністю констатувати відкриття таких поховань. їх наявність на Нижньому Дону зараз відзначає В. Я. Кияшко17. Вони залишені одним населенням, розташовані лише на правому березі Дону, тільки з різних боків міста Ростова. Це дуже важливий факт прив’язки поховальних споруд з поселеннями, оскільки лише в комплексі можна вирішувати проблеми стародавньої історії Приазов’я та всього Північного Причорномор’я.
У цьому плані цікавими є спостереження О. Г. Шапошникової18, яка подібну кераміку (друга група), виявлену нею в енеолітичному шарі (другий горизонт) поселення Роздольне на Кальміусі (Старобешівський район Донецької обл.), зближує з матеріалами нижнього шару Ливенцівки. Вона зауважує про відмінність цього посуду від кераміки пам’яток Середнього Стогу II, а саме його ранньої фази. Цей шар поселення дослідниця синхронізує з другим етапом середньостогівської культури19, що, за висновком Д. Я. ТелегІна20, відповідає заключному етапу (І в) передшнурового (волоського) періоду цієї культури (Слід зауважити, що нами використовується вживана наукова термінологія, на відміну від тієї, що з’явилася останнім часом у назвах тих самих пам’яток). Водночас, О. Г. Шапошникова вважає, що пам’ятки острова Похилий, Виноградний, Роздольне свідчать про

Рис, 6. Поселення Кумиска. Кераміка IV групи (за А. І. Юдіним).
суміш двох інгредієнтів, з одного боку стогівського (кінець часу балки Квітяної), з другого — степового (ливенцівсько-нижньомихайлівського). Вона пише, що південна смуга причорноморських степів була заселена в цей час носіями пам’яток нижньомихайлівського типу, раннього ливенцівського етапу. В даний час можна говорити про власне ливенцівську культуру на Дону та в прилеглих областях Приазов’я, а на захід від Дону — на території півдня України, в Криму, Подніпров’ї з Поінгуллям — констатувати нижньомихалівську культуру (за О. Г. Шапошниковою) чи Іншу лінію розвитку (за В. М. Даниленком).
Ця лінія розвитку, на наш погляд, простежується і на схід від Дону, у степовому Заволжі. На поселенні Кумиска (Паласівский р-н Волгоградської обл.), на лівому березі р. Торгуй, у верхньому горизонті енеолітичного шару виявлено дуже близькі аксайській кераміці фрагменти посудин з «високими розтрубоподібними вінцями», вкриті відбитками зубчастого штампа, який утворює горизонтальні ряди, трикутники, зигзаги (рис. 6). Тісто черепків крихке, шарувате, з рослинними домішками і дрібнотовченою черепашкою. А. І. Юдін (Щиро вдячні автору розкопок поселення Кумиска А. 1. Юдіну за можливість опублікувати кераміку).зараховує ці знахідки до IV групи кераміки поселення Кумиска21. У цьому ж шарі трапилися фрагменти, орнаментовані мотузкою, а також вінця посудини червоно-цеглястого кольору (тісто щільне з домішкою піску). За формою, тістом та технікою обробки вінця схожі до майкопської кераміки. Усе це підтверджує час існування зазначеної аксайської посудини і поховання, що її містили.
У даному випадку постає питання про співвідношення поховань у катакомбах чи ямах зі скорченими на спині небіжчиками, орієнтованими в східний сектор, з крем’яними пластинами в інвентарі, з одного боку, а з іншого — з похованнями на горизонті або в невеликому заглибленні в материк, де померлі лежали скорчено на боку і були орієнтовані на захід. На нашу думку22, і ті, й інші немовби змикаються у часі й просторі, про що свідчить описана вище кераміка з поховань другої групи. Наприкінці існування перших з’являються другі з посудинами ливенцівського типу. Тут важливим є спостереження В. Я. Кияшка23, який відзначає більш раннє положення каратайських поховань, здійснених скорчено на спині в супроводі з крутими прикрасами (тобто першої групи), щодо матеріалів нижнього шару поселення Ливенцівка в названому варіанті. Це ще раз підтверджує дещо пізніший час поховання 7 та синхронних з ним пам’яток, тобто ливенцівських, порівняно з нижньодонськими в складі енеолітичних поховань передкавказької групи з такими самими перламутровими прикрасами та крем’яними ножами24.
Отже, значення пам’яток, відкритих у м. Аксай, полягає, по-перше, в тому, що розширюються наші уявлення про тип поховальних споруд у момент переходу від колективних до Індивідуальних поховань. Це не лише грунтові ями, але й кам’яні ящики, катакомби, які існують у європейській степовій енеолітичній спільності.
По-друге, з’ясовується дещо пізніше положення скорчених на боку небіжчиків із західною орієнтацією та посудинами ливенцівського типу в порівнянні зі скорченими на спині кістяками, супроводжуваними крем’яними ножами та перламутровими прикрасами.
По-третє, зв’язок посуду із поховань зі скорченими на боку небіжчиками і західною орієнтацією, з керамікою побутових комплексів, дає змогу ставити питання про існування пам’яток, залишених наприкінці IV тис. до н. е. населенням ливенцівської культури на Нижньому Дону, за часом відповідної Трипіллю ВИ. Так С. Н. Братченко25 датував нижній шар Ливенцівки та аналогічні їй поселенські матеріали.
Звичайно, пропоновані висновки не є остаточними. Датування досліджуваних енеолітичних пам’яток також потребує корегування та уточнення. А щодо гіпотези про ливенцівську культуру на Дону, то вона має вагомі підстави. Детальний аналіз пам’яток цього типу допоможе розкрити нюанси даної культури, визначити її місце в енеоліті Східної Європи, а в загальному контексті висвітлити динаміку процесів IV тис. до н. е. у євразійських степах.

1 Беспалый Е. И. Раскопки в 1993 году// Историко-археологические исследования в Азове и на Нижнем Дону в 1993 году.— Азов, 1994.—Вып. 13.— С. \0;Жеребилов С. Е. Могильник Мухин II — новий узел культурно-хронологической и синхронизационной схеми энеолита — бронзы Юго-Восточной Европы // Актуальные проблеми археологии Северного Кавказа. XIX «Крупновские чтения». Тез. Докл.— М., 1996.— С. 75,76.
2 Беспалый Е. И, Отчет о работе на Нижнем Дону в 1993 году // Фонди Музея истории.— Аксай, 1993.™ С. 53.
3 Haheu V, Kurciatov S. Cimiturul plan eneolitic de linga satul Giurggulesti// Revista Arheologica.— 1993.—№ 1.— S. 101,102,—PI. 2.
4 Рындина H. В. Древнейшее металлообрабатывающее производство Юго-Восточной Европы (истоки и развитие в неолите—энеолите).— Автореф. дисс. ... докт. ист. наук.— М., 1993.— С. 26, 27; Рындина Н. В. Древнейшее металлообрабатывающее производство Юго- Восточной Европы.—М., 1998.— С. 168.
5Нечитайло А. Л. Европейская степная общность в эпоху энеолита// РА.— 1996.— С. 19—24.
6 Там же.— С. 18—20.
7 Археология УССР.— К., 1985.— Т. 1.— С. 313.
1Дремов И. И., Юдин А. И. Древнейшие подкурганные захоронения степного Заволжья // PA.— 1992,— № 4.— С. 27.
9 Рындина Н. В. Древнейшее металлообрабатывающее производство...— М., 1998.— С. 168—170.
10 Бибиков С. Н. Древнейший музыкальннй комплекс из костей мамонта.— К., 1981.— С. 98.
11 Молов Н. М. Индоевропейская неурбанистическая цивилизация зпохи палеометаллов Евразийской скотоводческой историко-культурной провинции—звено мозаичной мироцелостности // Конвергенция и дивергенция в развитии культур зпохи знеолита-бронзы Средней и Восточной Европы.— СПб., 1995.—С. 7—11.
12 Нечитайло А. Л. Пространственно-временная характеристика ранних подкурганных погребений южноевропейских степей // Северо-Восточное Приазовье в системе евразийских древностей (энеолит — бронзовий век). Часть первая. Материалы международной конференции.—Донецк, 1996.—С. 24.
13 Скакун Н. Н. К вопросу о кремнедобывающем производстве эпохи энеолита в Юго- Восточной Европе (по материалам Болгарин) // Археологія.—1996.— С. 124—128.
14Жєребилов С. Е. Могильник Мухин II...— С. 76.
15 Кияшт В. Я. Между камнем и бронзой (Нижнєє Подонье в V—III тысячелетии до н. з.)//Донские древности.—Азов, 1994.— Вып. 3.— С. 124.—Рис. 38,3.
16 Братченко С. Н. Багатошарове поселення Ливенцівка І на Дону//Археологія.—1969.— Т. XXII.— С. 212.—Рис. 2,2,3.
17 Кияшко В. Я. Указ. соч.— С. 78.
18 Шапошнитва О. Г. Багатошарове поселення поблизу с. Роздольне на р. Кальміус // Археологія.—1970.—Т. XXII.—С. 144—146.
19 Шапошникова О. Г. Эпоха раннего металла в степной полосе Украины // Древнейшие скотоводы степей юга Украины.— К., 1987.— С. 71.
20 Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді.— К., 1973.— С. 85, 122; Телегин Д. Я., Константинеску Л. Ф. Многослойное поселение на Стрильчей Скеле эпохи неолита — энеолита в Днепровском Надпорожье // РА.—1992.—№ 1.—С. 19—23.
21 Юдин А. И. Неолит и энеолит степного Заволжья.— Дисс. ... канд. истор. наук.— Саратов, 1995.—С. 227,228.—Рис. 96,6; 97;Юдин А. И. Неолит и энеолит степного Заволжья.— Автореф. дисс. канд.истор.наук.— М., 1995.— С. II.
22 Нечитайло А. Л., Козюменко Е. В., Жеребилов С. Е. Новые погребальные памятники эпохи энеолита // Проблеми археології Подніпров’я.—ДЦУ, 1998.—С. 58—69.
23 Кияшко В. Я. Указ. соч.— С. 70.
24 Нечитайло А. Л. Европейская степная общность...— С. 21—24.
25 Братчент С. Н. Вказ. праця.— С. 225.

Поселення репінської культури на Сході України

Статтю присвячено матеріалам з поселень рєпінської культури на Східній Україні. Узагальнен­ня поступово зростаючої джерельної бази рєпінської культури сприятиме адекватному відображенню історичних процесів енеоліту — ранньої бронзи.

Рис. 1. Карта розташування поселень рєпінської культури на Україні: і — Роздольне; 2 — Усове Озеро; 3 —Ізюм; 4 — Олександрія; 5 — Підгорівка; б — Українка; 7 — Світличне; 8 — Велика Тогюляха; 9 — Сердюково.
Яскравість керамічного матеріалу сприяє популярності рєпінських пам’яток серед дослідників енеоліту — ранньої бронзи. І. В. Синицин вважав їх власно ямними1. В. М. Даниленко розглядав їх у межах рєпінсько-рогачицької фази формування ямної культурно-історичної спільноти2. І. Ф. Ковальова та 3. П. Маріна виділяють ці пам’ятки в окремий тип 3. A. Т. Синюк відносив їх до окремої групи4, та згодом дійшов висновку про доцільність їх об’єднання в окрему культуру5. Подібної точки зору дотримуються також І. Б. Васильєв6 та В. О. Трифонов7.
Підстави, на яких грунтуються висновки А. Т. Синюка, здаються нам досить переконливими. Цей дослідник датує початок складання рєпінської культури кінцем IV — початком III тис. до н. е., а з середини III тис. до н. е., на його думку, рєпінські матеріали набувають пізньо­го вигляду. В. М. Даниленко відносив пам’ятки цієї культури до середини — третьої чверті III тис. до н. е. B. О. Трифонов, пропонуючи періодизацію культур Північного Кавказу в системі абсолютних датувань, виділених з урахуванням хронологічних меж між основними блоками культур в Європі, на Близькому Сході та Кавказі, наводить нове, каліброване датування рєпінської культури. На його думку, на Середньому Дону рєпінська культура з’являється за 3800 років до н. е., на Волзі — за 3600 років до н. е., а на Дніпрі — за 3300 років до н. е. їй на зміну на межі III—IV тис. до н. е. приходить ямна культура. За схемою синхронізації культур мідного віку — ранньої бронзи, запропонованою Н. Б. Бурдо та М. Ю. Відейком, також по каліброваним датам, існування рєпінської культури датується другою половиною IV тис. до н. е8.
Зважаючи на певну зацікавленість рєпінською культурою, як культурою, яка передує ямній, накопичення та упорядкування рєгіінських матеріалів буде сприяти адекватному відображенню історичних процесів, що відбувались за часів пізнього енеоліту — ранньої бронзи в степовій смузі Східної Європи.
Сьогодні пам’ятки, що лишили носії рєпінської культури, відомі в межиріччі Дніпра та Волги. Іноді вони трапляються навіть на Верхній та Середній Десні9. Так сталося, що східний регіон цього ареалу досліджений набагато краще на відміну від західного. Проте, виявлена на сході України, певна кількість репинських пам’яток щороку зростає (рис. І).
Уперше на території України ці матеріали було знайдено й досліджено С. М. Одинцовою в 1948 р. на поселенні Ізюм 5 (рис. 2; З, 5), розташованому на р. Сіверський Донець в Ізюмеькому p-ні Харківської обл. Тут було виявлено уламки від трьох горщиків. Один з них мав заокруглений зріз вінець, у другого він був прямим, а у третього — косо зрізаним. Горло одного з горщиків мало жо­лобок. Усі три фрагменти містили орнамент на зрізі. Співвідношення діаметра вінець до діаметра тулуба простежується на двох горщиках. В одному випадку діаметр вінець більший за діаметр тулуба, у другому — навпаки. Обидва горщи­ки оздоблені «перлинками». У першому під «перлинками» розташовується гребінцевий штамп, а на другому він утворює ялинку, що знаходиться між «перлинками» та вінцями. Під «перлинками» розміщено вертикальні ряди заокруглених наколів. На третьому фрагменті наколи поєднуються з гребінцевим штампом та ямками. На тулубі, віддаленому від горла прокресленою лінією, нанесено наколи.
На поселенні Олександрія, розташованому на р. Оскол в Куп’янському районі Харківської обл., що досліджувалось Д. Я. Тєлєгіним в 1956— 1957 рр., знайдено фрагменти від шести рєпінських горщиків (рис. 3). Вінця двох з них мають внутрішній зріз, у трьох вони заокруглені, у одного з вінець зріз дещо загострений догори. Простежити співвідношення діаметра вінець до діаметра тулуба можна на п’яти фрагментах. У всіх випадках діаметр вінець поступається діаметру тулуба. Два фрагменти мають орнаментований зріз. Усі горщики оздоблено «перлинками». На двох фрагментах присутні лише вони. На одному їх доповнює гребінцевий штамп, ще на одному —вони поєднуються з пере­витим мотузком. На інших двох, крім «перлинок» та гребінцевого штампу, присутні, в одному випадку, перевитий мотузок, в другому — звичайний мотузок.

Рис. 2. Рєпінська кераміка з поселень: 1 — Підгорівка; 2 —Усове Озеро; 3—5 — Ізюм.
Дослідження поселення Підгорівка, що на р. Айдар в Старобільському p-ні Луганської обл., почалося з розвідок В. М. Гладиліна і було продовжене 1980 р. О. Г. Шапошниковою та 1984 р. Ю. Т. Гуріним. Саме під час останнього дослідження було знайдено рєпінський горщик (рис. 2, 1), вінця якого мали прямий зріз, а горло було жолобчастим за формою. Діаметр вінець менший за діаметр тулуба. Під самим краєм вінця оздоблені горизонтальним рядом гусенички. На шийці та тулубі містилися лінії ямок, які межували з рядами перевитої мотузки, гребінцевого зигзагу та косих коротких гребінцевих відбитків.
Один горщик рєпінської культури (рис. 2, 2) було знайдено на поселенні Усове Озеро, на р. Сіверський Донець поблизу селища Ямпіль Краснолиманського р-ну Донецької обл., яке обстежувалось в 1975— 1977 рр. С. С. Березанською. Дослідниця відносить його до абашевської культури10. Вінця цього горщика мають внутрішній зріз, на горлі є жолобок. Діаметр вінець поступається діаметру тулуба. Верхній край вінець оздоблено гребінцевим штампом. На межі горла та тулуба знаходиться ряд наколів прямокутної форми. Верхню частину тулуба оздоблено смугами перевитої мотузки, під якими розташовано зигзагоподібні лінії з ямок та перевитої мотузки.
Багатошарове поселення Роздольне, що на р. Кальміус Страробишівського р-ну Донецької обл., у 1964— 1965 рр. досліджувалось О. Г. Шапошниковою, в 1991 р. Н. С. Котовою, в 1998 р. В. Н. Горбовим, А. Н. Усачуком та Н. С. Ко­ловою. На пам’ятці знайдено фрагменти від трьох рєпінських горщиків (рис. 4, 1—7). Вінця двох з них мають рівний зріз, на горлі є жолобок. Зріз третього —заокругленої форми. Співвідношення діаметра тулуба та вінець можна просте­жити на двох фрагментах, в обох випадках діаметр вінець поступається діамет­ру тулуба. Два горщики оздоблені відбитком мотузки. Крім нього, на одному з горщиків присутні защипи та ямки. Третій горщик орнаментовано відбитками гребінцевого штампа.
Нове поселення рєпінської культури було відкрите Н. С. Котовою та автором в 1996 р. неподалік від селища Українка Володарського р-ну Донецької обл. Воно розташоване на правому березі р. Каратиш при злитті з нею маленької притоки. Під час розвідок було виявлено чітко зазначений культурний шар із залишками кісток тварин та нечисленною керамікою.

Рис. 3. Рєпінська кераміка з поселення Олександрія. Крім неорнаментованих стінок горщиків із домішкою черепашки, знайдено два виразні фрагменти репінської кераміки: уламки вінець та стінки (рис, 4, 8—9). Вінця оздоблені «пер­линками», а стінка орнаментована насічками.
Рєпінські матеріали знайдено також на поселеннях Світличне, Велика Тополяха, Сердюково. Вони досліджувались Є. В. Гїузаковим в 60—70-х рр. на Сіверському Донці. Складні житлові комплекси цих поселень заслуговують окремого розгляду11.
Запропоновані в статті матеріали, доповнюючи по­одинокі рєпІнські джерела поховального характеру, сприяють поширенню уяв­лення про існування репінської культури на Україні.

Рис. 4. Рєпінська кераміка з поселень: 1— 7 — Роздольне; 8,9 — Українка.

Примітки

1 Синицьш И. В. Памятники ямной культурьі Нижнего Поволжья и их связи с Приднепровьем // КСИА АН УССР.— 1957,— Вьш. 7.

2 Даниленко В. Н. Знеолит Украины.— К., 1974.

3 Ковалева И. Ф., Марина 3. П. Раннеямньїе погребения «репинского» типа в курганах степного левобережья Днепра // Некоторьіе проблеми отечественной историографии и источниковедения.— Днепропетровск, 1976.

4 Синюк А. Т. Памятники неолита и знеолита на Среднем Дону.— Автореф. дис. ... канд.ист. наук,— М., 1971.— С. 18.

5 Синюк А. Т Репинская культура зпохи знеолита-бронзьі в бассейне Дона // СА.—1980,— No 4.

6 Васильєв И. Б. Знеолит лесостепного Поволжья // Знеолит Восточной Европьі.— Куйбьішев, 1980.— С. 27— 52.

7 Трифонов В. А. Поправки к абсолютной хронологии культур зпохи знеолита-бронзьі Северного Кавказа // Между Азией и Европой. Кавказ в IV— 1 тьіс. до н. з.— СПб., 1996.—С. 43—49.

8 Бурдо Н. Б., Віденко М. Ю. Основи датування хронології Трипілля-Кукутені // Археоло­гія,— 1998,— No 2 .— С. 17— 29.

9 Смирнов А. С. Неолит Верхней и Средней Десны.— М., 1991. «Археологія», No 1, 1999 р. 63

10 Березанская С. С. Усово Озеро. Поселение срубной культури на Северском Донце.— К.,1990.

11 Пузате Е. В. Раскопки знеолитических поселений на Северском Донце // Археологические открьітия 1971 г.— М., 1972.— С. 316, 317.

Л. А. Спицина

SETTLEMENTS OF RYEPINSKAYA CULTURE IN EASTERN UKRAINE Nowaday in territory of Eastern Europe the individual monuments of Ryepinskaya Eneolithic culture allocated by A. T. Sinyuk are known. Study of archival materials, collections and the new field researches have shown, that in territory of East Ukraine nine settlements of Ryepinskaya culture are dug out. In the article has given the description of ceramics found on the sites.

Коштовності з села Коробчине на Дніпропетровщині

О.М. Приходнюк, Л.М. Чурилова
Публікація присвячена аналізу та науковій інтерпретації супровідного інвентаря з поховання мадярського вельможі з с. Коробчине Криничанського району Дніпропетровської обл.
Письмових свідчень про перебування мадяр на території України до IX ст. не існує. На жаль, залишаються недостатньо вивченими їх археологічні пам’ятки. Це пояснюється відсутністю зовнішніх ознак над могилами І тим, що супровідний речовий матеріал поховання буває важко виокремити серед поховань кочовиків, коли у комплексах відсутні етновизначальні речі. Нині відомо менше десятка мадярських поховань, що належали переважно воїнам. То могили, що виконані за обрядом ініумацій, Із с. Воробйово у Воронізькій обл.с. Манвелівка на Дніпропетровщині2, с. Крилос на Передкарпатті та ін. Поблизу с. Суботинці на Кіровоградщині Н.М. Бокий розкопала поховання сім’ї воїна—чоловіка, жінки та дитини 3.
За деталями поховального обряду східноєвропейські угорські поховання найближчі до могил з території Угорщини, де відомо понад 350 мадярських могильників кінця IX—середини X ст. Східноєвропейські та середньодунайські поховання мадяр були ґрунтовими інгумаціями, що розміщувалися у прямокутних ямах, без зовнішніх ознак на поверхні. Кістяки лежали на спині у випростаному стані головою на захід, лицем на схід. Біля ніг небіжчиків часто покладено голову чи кінцівки коня. Близькими до них за обрядом є деякі синхронні поховання з Південного Уралу, Поволжя та Прикам’я 4.
Обмежена кількість письмових та археологічних джерел у вивченні історії мадяр до 895 р. надає особливої важливості кожній знахідці, що належить до доби здобуття ними батьківщини. Насамперед це стосується багатих місцезнаходжень, яким є комплекс із с. Коробчине Криничанського р-ну Дніпропетровської області, речі з якого надійшли на збереження до Дніпропетровського історичного музею у 1989 р.
На нього натрапили під час спорудження дамби на східному схилі балки, розташованої на північно-східній околиці села. Тоді було знайдено: срібні з позолотою блюдо І чашу, золотий та срібний браслети, шаблю з вустям піхов, 5 круглих золотих платівок, золоту квадратну та прямокутну із роздвоєним кінцем платівки. Під час обстеження місцевості співробітниками Дніпропетровського Історичного музею там було виявлено ще кілька предметів. Це золота лицева маска, ланка окуття піхов шаблі, залізне стремено, 2 залізні стріли і тулуб керамічного глека. Місцеві жителі передали ще 5 круглих золотих платівок. За їхніми свідченнями, ще кілька глиняних посудин було розбито під час здійснення земляних робіт. У процесі обстеження місцевості було знайдено окремі кістки людини та коня.
Не викликає сумніву, що біля с. Коробчине було зруйноване ґрунтове поховання вельможного воїна-шчовика. При цьому частину інвентаря було втрачено. Більшість зібраних речей виготовлено з золота та срібла. З 24 предметів, що збереглися, 19 було виготовлено з дорогоцінних металів.
Увесь зібраний поховальний реманент можна розділити на дві нерівноцінні у кількісному відношенні групи. Це предмети, що мали практичне призначення (озброєння, спорядження коня, посуд, прикраси), і ті, що застосовувалися під час здійснення поховальних дій (лицева маска і платівки). Першу групу знахідок можна розділити ще й на столове начиння (срібні блюдо і чаша, глиняний глек), прикраси (браслети, нашивні бляшки), предмети озброєння та їх деталі (шабля, срібні ланки від піхов, вістря стріл) І спорядження коня (стремено).
Блюдо і чаша, які є високохудожніми зразками середньовічного прикладного мистецтва, були виготовлені у середньоазійських центрах з художньої обробки благородних металів. Блюдо є великим плоским виробом діаметром 22,5 см. У центрі дна карбуванням нанесено восьмипелюсткову розетку із трилисниками на кінцях. На кожній із пелюсток викарбувано стебельце, що закінчувалося трьома крапками. У центрі розетки є кругла випуклина, що, як і восьмилисник, обрамлена «перлинами». Внутрішня поверхня розетки вкрита крапковим орнаментом (рис. 1,7; 2). Вважається, що така розетка була символом сонця і запобігала навроченню5. Схожі за формою і стилем орнаментації блюда є на сторінках атласу ЯЛ. Смирнова 6. Вони належать до виробів східних районів Середньої Азії ферганської (за Б.І. Маршаком) чи согдійської (за В.П. Даркевичем) груп7. Подібні за характером орнаментації блюда В.П. Даркевич датує другою половиною VIII — першою половиною IX ст. 8, Б.І. Маршак—VIII—IX ст. 9,аО.П. Смирнов—IX—Хет.10.
Чаша невелика, висотою 5,7 см, за формою наближається до фіал (рис. 1,2; 3). Внутрішню поверхню виробу позолочено. Невисока шийка із зовнішньої сторони прикрашена фризом у вигляді позолоченого орнаменту, що складається з рядка округлих пальметоподібних квітів, а за краєм вінець—вузькою стрічкою «ялинкового» орнаменту. Посуд аналогічної форми набув поширення у ранньосередньовічні часи на Сході11. Рослинні мотиви з масивними пальметоподібними квітами як орнаментальний мотив часто є на фергано-семиріченській групі срібла VIII—X ст.12.
Глиняна посудина, що збереглася у комплексі Із с. Коробчине, є фрагментом гончарного, рожевоглиняного Із шерехатою поверхнею глека, виготовленого із добре відмученої шини, із округлим, розширеним донизу тулубом (рис. 4,14). На його поверхні чітко видно горизонтальні концентричні лінії. За формою посудина нагадує салтівські теки Із лощеною поверхнею ,3. Такі вироби мають аналогії у похованнях початку X ст. на Танкеєвському могильнику у Поволжі14.
Круглі платівки із золотої фольги діаметром близько 2 см були нашивними бляшками (рис. 4, 4—13). їх центри прикрашено серцеподібним крапковим орнаментом, а край обрамлено бордюром із тиснених випуклин. Серцеподібний мотив був характерною особливістю угорського орнаменту IX—X ст 15. Бордюр із випуклих «перлин» є на блюдах із Прикам’я і Башкири, Середнього Поволжя і Подоння у IX— X ст. У X ст. він з’являється на виробах з ГІашіолії І6.
Один наручний браслет із с. Коробчине виготовлено з срібла. Він круглий у перетині з гладенькою поверхнею (рис. 5,2; 6,2). Такі прикраси широко побутували у часі та просторі. Другий браслет золотий, платівчатий, із овальними гніздами-щіт- ками на кінцях і вставками сердоліку (рис. 5,1; 6,1). Аналогічні вироби набули поширення у IX—X ст. від Поволжя до Дунайської Угорщини 17. Наручні браслети традиційно вважаються жіночими прикрасами. Однак це не завжди так. Дорогі браслети з благородних металів іноді трапляються у похованнях вельможних

Рис. І. Блюдо (/) та чаша (2) із с. Коробчине (срібло з позолотою)
Рис. 3. Чаша із с. Коробчине (срібло з позолотою)
чоловіків, символізуючи їх могутність та належність до високого соціального стану. Зокрема, масивний золотий браслет був виявлений на Вінниччині у могилі знатного сармата, якого ідентифікують із «царем» Фарзоєм 18. Важливою знахідкою Із с. Коробчине є срібні обгортки піхов шаблі. Одна розміром 5,0 х 3,7, друга — 11,5 х 3,5 см. (Другу обгортку піхов втрачено у Дніпропетровському історичному музеї.) Особливо цікава перша з них, яка була окуттям вустя піхов (рис. 5,5; 7). Її поверхня вкрита мереживом із гравірованого мотузкового орнаменту Чарунки прикрашено трилисниками з вузькими довгими пелюстками. Верхній край вустя горизонтальний із мотузковим гравіюванням, нижній мас фігурні серцеподібні виступи, на краї яких заходять переплетення «мережива».
Переплетення рослинного орнаменту, мотив трилисника із вузькими довгими пелюстками складали головний сюжет давньоушрського прикладного мистецтва. Вважається, що мадярський рослинний стиль виник напередодні утворення ранньофеодальної держави на підвалинах металообробного мистецтва древнього Ірану. «Пишні орнаменти, — пише Антол Барта, — знайшли дорогу до серця варварської племінної аристократії, що жадала висловити свою владу у зовнішніх проявах» 19. Однак, якщо середньоазійські зразки рослинного орнаменту наносилися переважно на багате столове начиння, то мадярські найчастіше нанесено на предмети озброєння та кінського спорядження (мечі, шаблі, кинджали, сумки і т. д.).
Близькі за композицією І окремими елементами аналогії орнаментації вустя піхов із с. Коробчине відомі за знахідками з території Угорщини 2 . Такий же орнаментальний мотив присутній на озброєнні з Південного Приуралля та Поволжя. Трилисник, що поєднується зі специфічним щитоподібним полем, є на руків’ях кинджалів із Крюково-Кужнівського і Танкеєвського могильників 21, на наверші шаблі із могильника Колосовка І 22. Схожий орнамент є на речах X ст. із Середньої Наддніпрянщини, зокрема на руків’ї меча з Києва і на срібному окутті позолотою малого ри- тона з Чорної могили у Чернігові23. Особливо близьке до знахідки з с. Коробчине за формою і орнаментацією окуття ритона з Чорної могили. Це стосується наявності серцеподібних виступів на його нижній частині й сплетіння мотузкового орнаменту з трилисниками у чарунках.
Від однолезової шаблі, на жаль, збереглися лише деякі деталі. Це стрижнепо- дібне руків’я і частина леза завдовжки 27,2 см (лезо розламане і знову загострене місцевими жителями). На руків’ї—круглий отвір. Платівчате перехрестя з ромбічним розширенням у центрі й ледь загнутими кінцями кріпилося під незначним кутом до руків’я (рис. 5, 7; 7).
Шабля із с. Коробчине належить до ранніх зразків із маловигнутим клинком. Такі вироби трапляються на пам’ятках VIH — першої половини X ст.24. Пізніші шаблі з давньоруських та мадярських поховань, що датуються X — початком XI ст., мають вигнуті леза і руків’я, нахилені в бік леза 25.
До предметів озброєння належать 2 вістря залізних стріл завдовжки близько
8 см. У них подовжені черешки і сплощена ромбічна голівка з вкороченими гранями (рис. 5,3; 4). Такі вістря від стріл широковідомі на пам’ятках X—XI ст. 26.
Рис. 4. Зразки знахідок із с. Коробчине: І—З — деталі лицевої маски; 4—13 — нашивні бляшки; 14 — уламок гончарного глека (1—13 — золото, 14 — глина)Стремено має округлі обриси, плеската петля відділена від дужки перехватом (рис. 5, б). Аналогічні вироби набули поширення у степах Євразії у VIII—X ст. 27.
Цікавими деталями комплексу з с. Коробчине є золоті платівки. Одна з них велика, трапецієподібних обрисів, розміром 17,3 х 13,7 см, друга — квадратна, розміром 4,4 X 4,4 см, третя — прямокутна із роздвоєним кінцем, розміром 4,2 х 2,4 см (рис. 4,1—І). Відомо, що важливою деталлю поховального обряду давніх мадяр було покриття обличчя масками — своєрідним саваном. Можливо, що наші платівки були деталями такого покриття.
На території Угорщини маски у могилах з’являються з приходом туди мадяр наприкінці IX ст. Там їх виготовляли з цілого шматка шкіри чотирикутної форми без вирізів, а на місці очей І рота розташовувалися срібні платівки чотирикутної форми 28 Судячи із археологічних джерел, обряд із лицевими масками мадяри могли принести з собою у Подунав’я із Середнього Поволжя і Приуралля. На тюрксько-угорському могильнику IX—початку XI ст. із Танкеево у Середньому Поволжі у 19 похованнях виявлено срібні лицеві покриття з прорізами для очей та рота. . Під масками збереглися сліди шовкової тканини. Поховання з масками належали переважно чоловікам, рідше—жінкам, яких супроводжував численний поховальний інвентар. Такі ж маски відомі за розкопками могильників VI—XI ст. із Середнього та Верхнього Прикам’я 30. Срібну прорізну маску знайдено також у похованні IX—X ст. із с. МанвелІвка у Середній Наддніпрянщині31. Золоті маски, накладки на очі та рот трапляються у похованнях знаті у народів Передньої Азії, Середземномор’я і Причорномор’я 32.
Рис. 5. Зразки знахідок із с. Коробчине: 1, 2 — наручні браслети; 3,4 — вістря стріл; S — обгортка піхов шаблі; б — стремено; 7 — шабля (7 — золото, 2,5 — срібло, 3, 4,6, 7 — залізо)Найвірогідніше, що велика платівка з с. Коробчине була посмертною маскою, а менші — накладками на очі та рот. Вони могли поєднуватися між собою таким же чином, як накладки із суцільною шкіряною маскою у похованнях на території Угорщини 33.
М. Беї і ко виокремлює у кочовиків 5 регіонів, де у похованнях різного часу трапляються лицеві маски. Найбільш ранні з них, І—V ст. та VI—VII ст., походять із передгір’ю Тянь-Шаню і Алтаю. Маски у могилах VI—X ст. відомі на Уралі, Поволжі і Пооб’ї; IX—X ст. — у Середній Наддніпрянщині І Середньому ПодунавТ 34.
Рис. 6. Наручні браслети із с. Коробчине (/ — золото, 2 — срібло)
Застосування лицевих масок було породжено почуттям страху перед померлим і бажанням захистити від нього живих35.
Більшість речей із с. Коробчине датуються ЇХ—X ст., тобто це поховання належить до доби, близької до часу «придбання батьківщини» мадярами, шли вони з’явилися у Південно-Східній Європі, щоб потім далі рухатися на Захід і остаточно осісти на Дунаї.
Відомо, що у першій половині IX ст. мадяри були на Дніпрі, ставши на шляху посланників Русі, які поверталися у 839р. із Константинополя. У стародавньому Києві існували Угорські гори, які в літопису вперше згадуються під 882 р., у зв’язку із приходом Олега і його розправою над Аскольдом і Діром36. Найімовірніше, що топонім, пов’язаний з древніми мадярами, з’явився у Києві значно раніше. У літопису під 898 р. прямо розповідається про перебування угрів у Києві: «Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони (так), ЯК І ПОЛОВЦІ. І, прийшовши зі сходу, ринулися вони через гори великі, що звалися шрами Угорськими» 37.
Поява мадяр у Південно-Східній Європі пов’язана з активізацією печенігів на територіях, розташованих на схід від Волги, де Плано Карпіиі (1246 р.) і Рубрук (1253 р.) розміщували батьківщину мадяр38. З погляду переважної більшості дослідників, предки мадяр входили до складу Західнотюркського каганату, з-під влади якого вони звільнилися близько 631 р., втрапивши до сфери впливу хозар 39. Існує теорія про Кавказьку прабатьківщину мадяр 40. Однак більш вірогідно, що вони походять з Південного Приуралля, звідки у третій чверті І тис. н. е. і почали свій рух на захід. Шлях їх просування визначається по-різному. Вважається, що мадяри з Південного Приуралля спочатку переселилися у Башкирію, а згодом переправились через Волгу і Дон (Н. Данилевський, І. Перені та ін.), або ж що вони, рухаючись на захід, йшли через Волгу, Каму на Оку і верхів’я Дону (К. Грот, Є. Моората ін.). Шлях, який подолали мадяри від Південного Приуралля до Середнього Подунав’я, у часі зайняв кілька століть. Впродовж цього переселення вони здійснювали досить тривалі зупинки. Зокрема, за Константином Багрянородним, мадяри перебували поблизу Хо- зарії 3 роки .
В.П. Шушарін вважав, що це було між 836 і 838 рр.42. Там розташовувалася їх країна Леведія, звідки мадяри переселилися до Ателькузу. Можна думати, що зафіксована Константином Багрянородним зупинка мадяр не була винятковим явищем. Очевидно, що на шляху їх просування таких зупинок було багато і вони були тривалими. Деякі дослідники вважають, що поблизу Хозарії мадярі мешкали не три роки, а кілька десятиліть і навіть століть (П. Сум, С. Макартей, К. Вестбергта ін.).
Питання щодо локалізації Леведії та Ателькузу остаточно не вирішене. ЛеведІю розташовують між Києвом і Воронежем (Е. Мольнар), між Доном і Дунаєм (І. Ерделі), між Дінцем і Дніпром (К. Грот, В Мавродін та ін.). Іноді Леведію та Ателькузу ототожнюють між собою, локалізуючи їх у степу між Дніпром і Дунаєм. «Мадяри,—вважав М.І. Артамонов, — прорвалися прямо у степи Причорномор’я і невдовзі підтиском хозар відійшли на західний край хозарських володінь у межиріччя Дніпра і Дунаю, у Ателькузу» 43. Вважається, що, поселившись у Північному Причорномор’ї, мадяри потрапили під владу хозар і навіть збирали для них данину зі слов’ян44. Судячи з повідомлень давніх авторів (Гардізі, Ібн Даста, Ал Бекрі, Ал Марвазі), вони здійснювали успішні набіги на слов’ян45. За свідченням хроніки Аноніма XII—XIII ст., угорські племена під орудою Альмоша (помер близько 894 р.), рухаючись на захід, зуміли навіть підкорити «королівство Русів» і взяти приступом Київ. Лише після того, як кияни сплатили велику данину, угри залишили їхні землі. Однак це повідомлення піддається сумнівам з боку деяких дослідників 46.
Із письмових джерел відомо, що за часів візантійсько-болгарських війн 836—837 рр. мадяри були в країні Агель- кузу, розташованій поблизу Дунаю. Там вони перебували до 895 р., доки їх не витіснили за Карпати болгари і печеніги. З того часу почалася нова сторінка історії мадяр, пов’язана із придбаною ними батьківщиною у центрі Європи.
Перський історик XI ст. Гардізі засвідчив, що у мадяр верховна влада була поділена між зверхником на війні та управителем усіма іншими справами 47. Константин Багрянородний називає двох головних представників влади після верховного князя — «гіласа» і «кархана» 48. Окрім того, мадяри у ті часи були об’єднані у сім племен, котрі управлялися племінними вождями — воєводами. Головного з них звали Леведій 49.
Дуже вірогідно, що поховання з с. Коробчине належало одному із таких вельмож. Принаймні, незважаючи нате що частина супровідного інвентаря була втрачена, це поховання є одним із найбагатших серед відомих нині поховань угрів доби «здобуття батьківщини».
Каталог предметів із с. с. Коробчине.
1. Блюдо срібне із сплощеним широким вустям (рис. 1, /; 2).
Внутрішня частина вустя по краю оснащена плескатим бортиком. На боці
посудини є 2 круглі заклепки, якими, очевидно, кріпилася ручка, що не збереглася. Всередині, на дні блюда, є рельєфний візерунок, виконаний технікою карбування і гравіювання. Це складна восьмипелюсткова розетка, всередині якої нанесено восьмикутник із трилисниками. Поле розетки вкрите маленькими гравійованими кружальцями. Із зовнішньої сторони пелюстки розетки обрамлені рельєфними кружальцями—«перлинами». На стінках утворилися отвори, тріщини й щілини. Висота блюда — 4,2 см, діаметр вустя — 22,3 см, діаметр розетки — 11 см, діаметр заклепок — 1 см. Маса виробу — 347,4 г, проба — 875.
2. Чаша срібна напівсферична (типу фіали), всередині позолочена (рис. 1,2; 3). По периметру невисокої шийки нанесено фриз позолоченого візерунку—округлі пуп’янки квітів на коротких стебельцях. Край вінчика орнаментований «ялинкою». Біля основи орнаменту—тріщина. На зовнішньому та внутрішньому боках дна видно сучасні подряпини і глибокий слід від удару гострим предметом. Висота посудини 5.3 см, діаметр вустя — 11,5 см, діаметр тулуба— 12,8 см, висота фриза — 1 см. Маса — 276,6 г, проба 875.
Рис. 7. Шабля із верхньою обгорткою піхов із Коробчине (залізо, срібло з позолотою)3. Обгортка вустя піхов шаблі з срібла (рис. 5, 5; 7). Лицьова поверхня прикрашена гравійованим мережаним візерунком із позолоченими трилисниками всередині чарунків. Верхній горизонтальний край прикрашено мотузковим орнаментом. Нижній край має серцеподібні виступи. Довжина обгортки 11,5 см, ширина — 3,5 см. Маса — 21,7 г, проба — 916.
4. Браслет золотий платівчатий (рис. 5, У; 6,1). На його кінцях, у овальних гніздах із зубчастим краєм — вставки Із сердоліка (кабошони). Діаметр прикраси 6,5 см, ширина платівки—0,7 см, більший діаметр щитка—1,7см,каменю—1,5 см. Маса 44,4 г, проба 930.
5. Браслет срібний, круглий у перетині (рис. 5,2; 6,2). Він розламаний на дві частини. Діаметр 7,5 см, діаметр перетину дроту 0,5 см. Маса 38,8 г, проба 900.
6. Бляшки з золотої фольги (10 екземплярів). Вони круглі, з отворами для кріплення по краю (рис. 4,4—13). На поверхні тиснений серцеподібний орнамент. За краєм овалу є бордюр із «перлин». їх діаметр—бл. 2 см. Маса кожної 0,65 г, проба 900.
7. Платівка золота трапецієподібної форми. Можливо, від лицевої маски. Один її кут втрачено. На поверхні помітні сліди перегинів (рис. 4,1). Розмір платівки 17,7 х 9 см. Маса 29,95 г, проба 930.
8. Платівка з золотої фольги квадратної форми з обламаним кутом
(рис. 4, 2). Вздовж однієї із сторін збереглося два маленьких отвори. Розмір —4.4 х 4,4 см. Маса 2,4 г, проба 950.
9. Платівка з золотої фольги, прямокутної форми з роздвоєними кінцями (рис. 4,2). Розмір — 4,2 х 2,4 см. Маса 1,3 г, проба 930.
10. Глек глиняний гончарний із відбитими горлом і ручкою (рис. 4, 14). Тулуб сферичної форми, приземкуватий, звужений до невисокого піддону. У верхній його частині збереглася основа овальної у перетині ручки. На нижній частині тулуба є дві концентричні смуги. Поверхня глека світло-сірого, а на зламі — світло- коричневого кольору. Тісто добре відмулене з домішками дрібнозернистого піску. Висота виробу 16,5 см, діаметр тулуба — 18,5 см, діаметр дна — 15 см, товщина стінок — 0,7 см, товщина ручки— 1,5 см.
11. Шабля залізна (рис. 5, 7; 7). Зберігся лише стрижень руків’я з частиною клинка і фрагментом перехрестя. Руків’я розташоване під невеликим кутом до леза. У його центрі є круглий отвір для кріплення обкладки руків’я. Лезо клинка слабо вигнуте, трикутне у перетині. Загальна довжина частини шаблі, що збереглася, — 34,2 см, довжина частини клинка, що збереглася, — 27,2 см, ширина — 2,4 см. Довжина руків’я 6,7 см, його ширина внизу 1,5 см, вверху — 1 см. Перехрестя напускне, платівчате із ромбічним розширенням у центрі й округлим загнутим кінцем. Довжина уламка — 6 см, ширина у центрі — 1,9 см, на кінці, що зберігся, — 1 см.
12. Вістря черешкової залізної стріли (рис. 5,4). Перо подовжене, ромбічної форми, черешок у перетині круглий. Загальна довжина виробу 8 см, довжина пера — 3,5 см, його ширина— 1,4 см, довжина черешка—4,5 см, діаметр внизу— 0,2 см, ширина вверху — 0,5 см.
13. Вістря черешкової залізної стріли (рис. 5,3). У неї довга шийка, що завершується ромбічним пером. Довжина стріли 8 см, довжина пера—4,3 см, ширина —1.4 см, довжина черешка — 3,7 см, діаметр внизу—0,1 см, ширина вверху—0,4 см.
14. Стремено залізне, деформоване (рис. 5, 6). Воно округлої форми, із платівчатою петлею, відділеною від дужки перехватом. У центрі петлі є подовжений овальний отвір. Підніжка плеската, прямокутна. Висота стремена 13 см, діаметр петлі — 3,5 см, висота—3,6 см, довжина отвору у петлі—1,5 см, ширина—0,5 см, ширина дужки — 0,6 см, ширина підніжки—4,2 см. 1

1 Отчет ИАК за 1905 г. — СПб., 1907. — С. 54—55.
2 Чурилова Л.Н. Погребение с серебряной маской у села Манвеловки на Днепропетровщине // СА. — 1986. — № 4. — С. 261—266.
* Бокий Н.М., Плетнева С.А. Захоронение семьи воина-кочевника X в. в бассейне Ингу- ла 11 СА. — 1988. — № 2. — С. 99—115.
4 Халикова Е.А. Больше-Тиганский могильник // СА, 1976. — № 2. — С. 158—178; Халикова Е.А. Погребальный обряд Танкеевского могильника и его венгерские параллели // ПАДИУ —М„ 1972,—С. 145—167.
s Григорьев Г Истории народного узора Востока // Искусство.—1937.—Ха 1.—С. 141.
6 Смирнов Я.И. Восточное серебро. — СПб., 1909. — Табл. XI, 103.
7 Маршак Б.И. Согдийское серебро.—М., 1971.—С. 26; Даркевт В.П. Художественный металл Востока. — М., 1976. •— С. 90. — Рис. 12.
8 Даркевич В.П. Указ. соч. — С. 87.
9 Маршак Б.И. Указ соч. — С. 26.
10 Смирнов А.П. Железный век Башкирии. Культура древних племен Приуралья и Западной Сибири И МИА. — 1957. — Ха 57. — С. 85.
11 Смирнов Я.И. Указ. соч. — Табл. CVI, 235, 236.
12 Даркевич В.П. Указ. соч. — С. 90. — Рис. 12.
13 Плетнева С.А. На славяно-хазарском пограничье (Дмитриевский археологический комплекс). — М., 1989. — С. 124—131.
14 Хлебникова Т.А. Керамика памятников Волжской Булгарин. — М., 1988. — С. 87. — Рис. 22,1, 2.
15 Laszly G. Arpad пере. — Budapest, 1988. — S. 66—68.
16 Казаков Е.П. О некоторых венгерских аналогиях в вещевом материале Танкеевского могильника // ПАДИУ. — М., 1972. — С. 165.
17 Степи Евразии в эпоху средневековья. — М., 1981. — С. 79; Laszly G. Op. cit. — S. 96.
18 Симоненко A.В., Лобай Б.И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в I в. н. э. — К., 1991. —С. 24. —Рис. 14,6.
19 Барта А. Истоки венгерской культуры X в. // ПАДИУ. — М,, 1972. — С. 120.
20 FettichN. Die Metallkunst dcr landnehmenden Ungam, — Budapest, 1937. — Taf, XLVII; Laszly G. Op. cit. — S. 73, 74, 76.
21 Иванов И.П. Крюково-Кужновский могильник IIМатериалы по истории мордвы VIII— XI вв. — Моршанск, 1952. — С. 211. — Табл. 27, I; Казаков Е.П. Указ. соч. — С. 164. — Рис. 2, 9.
22 Дитлер НА. Могильник в районе п. Колосовка на р. Фарс // Сборник материалов по археологии Адыгеи. — Майкоп, 1961. — С. 185. — Табл. XIX, 2.
23 История культуры древней Руси. — М., 1948. — С. 125. — Рис. 81, 1,2.
24 Гршченко В.А. Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі // Археологія. — 1950. — III. — С. 44. — Табл. II, 13, 14; Корзухина Г.Ф. Из истории древнерусского оружия II СА. — 1950. — ХШ. — С. 75. — Табл. II, б, Мерперт Н.Я. Из истории оружия племен Восточной Европы в раннем средневековье II СА. — 1955. — XXIII. — Рис. 1—5.
25 Корзухина Г.Ф. Указ. соч. — Табл. III, 5—8.
26 Медведев А. Ф. Ручное метательное оружие. Лук, стрелы, самострел IIСАИ. — 1966. — Вып.Е1-36.—Табл. 13—16.
27 Федоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. —М., 1966.—С. 11; Мажитов И.А. Южный Урал XII—XIV вв. —М., 1977.—С. 195. — Табл. 1,20.
28Dienes 1. Honfoglalyine halottas szokusainck egyik Ertesito.— 1963. —N 90. — S. 109—111.
29 Халикова E.H. Указ. соч. — С. 153.
30 Казаков Е.П. О назначении погребальных лицевых покрытий Танкеевского могильника // Тр. Камской археол. экспедиции. — Казань, 1968.—Ха 19. — С. 232—233.
31 Чурилова Л.Н. Указ соч. — С. 261—266.
32 Погребова Н.Н. Золотые лицевые пластины из погребения Неаполя-Скифского II История и археология древнего Крыма. — К., 1957. — С. 142—154; Зубарь В.М. Некрополь Херсонеса Таврического I—IV вв. н. э. — К., 1982. — С. 109—113.
33 Фодор И. К вопросу о погребальном обряде древних венгров II ПАДИУ. — М., 1972. — С. 168.
34 Benky М. Halloti maszk es sirololus И Studia Antiqua. — 1987/88. — XXXIII. — 2. — S. 160—200.
35 Высоцкий И. Несколько слов о погребальных обычаях вогулов II Изв. Об-ва археологии, истории и этнографии при Импер. Казан, ун-те. — Казань, 1907. — Т. 24. — Вып. 3. — С. 257; Чернецов В.Н. Представление о душе у обских угров II Исследования и материалы по вопросам первобытных религиозных верований. — М., 1959. — С. 143.
36 Літопис Руський. — К., 1989.—С. 13.
37 Там же. — С. 14.
38 Путешествие в Восточные страны Плано Карпини и Рубрука.—М., 1957.—С. 48,57,72.
39 Артамонов М.И. История хазар. — Л., 1962. — С. 338.
40. Шушарин В.П. Русско-венгерские отношения в IX веке II Международные связи России в XVII в. —М., 1961. —С. 133.
41 Константин Багрянородный. Об управлении государством IIИГАИМК. — 1934. — Вып. 91.— С. 17.
42 Щушарин В.П. Указ. соч. — С. 134.
43 Артамонов М.И. Указ. соч. — С. 344.
44 Мольнар Э. Проблемы этногенеза и древней истории венгерского народа // Studia Historica. — Budapest, 1955.—N 13. — S. 127.
45 Новосельцев AM. Восточные источники о восточных славянах и Руси VI—IX вв. // Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965. — С. 389—390.
46 Шушарин В.П. Указ. соч. — С. 139—140.
47 Бартольд В. Отчет о поездке в Среднюю Азию с научной целью в 1893—1894 гг. // Записки АН. — СПб., 1897. — Т. 1. — № 4. — С Л 22.
48 Константин Багрянородный. Указ. соч. — С. 19.
49 Артамонов М.И. Указ. соч. — С. 344.

JEWELRY FROM THE VILLAGE OF KOROBCHYNE OF THE DNIPROPETROVSK REGION
In the vicinity of the village of Korobchyne, the Krynychansky district, the Dnipropetrovsk region, things accompanied a soldier-nomad with horse were found on excavations in 1989. The following things were delivered to the Dnipropetrovsk historical museum for storage: iron saber, stirrup, and two arrows; two links of the facing of the saber’s sheath (silver with gilding); dish and cup of the east origin; silver and gold bracelets; ten gold round plaques; and the fragment of a clay potter’s jug. The ornament of both the upper link of the sheath’s fitting (a network with elongated three-lobed figures inside cells) and round plaques (the hearth-like ornament) testifies to that a noble Ugrian was buried at Korobchyne at the period prior to the migration of the Hungarians to the Danube region (the end of the IX century AD).

Концепція «Степових інвазій» Марії Гімбутас. спроба критичного аналізу

C.B. Конча
Починаючи з 60-х років X X cm. гіпотеза походження індоєвропейців Із степів Східної Європи пов ‘язується з ім 'ям відомої американської дослідниці Марії Гімбутас. Проте конкретні куль­туро- та етногепетичні побудови дослідниці досі не дістали задовільного висвітлення у вітчиз­
няній літературі. Статтю присвячено аналізу деяких ключових положень концепції М. Гшбу­тас з урахуванням новітніх даних і поглядів провідних дослідників.
Степова версія походження індоєвропейців (далі ІЄ) вже під час свого виникнення (70-ті роки XIX ст.) поділилася на два варіанти. Перший, запропонований Т. Бенфеєм і розвинутий О. Шрадером, відносив прабатьківщину ІЄ до Надчорномор’я, другий, висунутий К. П’єтреманом, —- до азійських зауральських степів. Останню думку було підтримано і розвинуто істориками Е. Вале і В. Копперсом, мовознавцями В. Бранденштейном і Г. Гюнтертом, до неї схвально відносився Е. Бенвеніст та інші дослідники, однак бодай непрямі підтвердження цієї думки в археологічному матеріалі були відсутні. Аргументами її прибічників були вказання на скотарський рухливий спосіб життя ІЄ, володіння свійським к онем, пов’язані з цим особливості суспільного ладу, світогляду і т. д.
Констатація цих рис спонукала до проведення аналогій з історично засвідче­ ними міграціями скотарських народів з Центральної Азії на захід (до Центральної Європи) І південь (до Ірану та Індії). Ці міркування зайняли не останнє місце І в побудовах М. Гімбутас, яка здебільшого використовувала реальні археологічні ма­теріали Надчорномор’я та Балкано-Карпаття, однак первинне етнічне ядро ІЄ вва­жала за необхідне шукати в азійських (зауральських) степах. Безпосередньою підста­вою для переконання М. Гімбутас у слушності степової версії послугували дані
розкопок на Балканах, де між шарами, що належали неоенеолітичним культурам найдавніших балканських землеробів, і матеріалами епохи бронзи — раннього за­ліза, які пов’язувалися з історичними індоєвропейськомовними групами, залягали шари, що містили безсумнівні свідчення кризи і деструкції ранніх землеробських культур і водночас були насичені елементами, що мали яскраві паралелі в східних, надчорноморсько-каспійських, степах.
Вже перші, опубліковані в 50—60-х роках XX ст. праці дослідниці, в яких йшло­ся про степове походження ІЄ, отримали значну підтримку і склали вагому альтер­нативу популярній в ці роки балканській версії. Однак цілісної, виваженої концепції дослідниця не створила, в її праці містилася низка недоліків, на які вказували опонен­ти. По-перше, матеріали, що наводила М. Гімбутас, обмежувалися балкансько-надчорноморським ареалом і не вповні з ’ясовували ані місце зародження індоєвро­пейської (І.-є.) спільноти, анІ конкретні шляхи поширення носіїв більшості і.-є. мов.
По-друге, датування згаданих матеріалів не сягало глибше III тис. до н. е., тоді як після розшифрування лінійного письма В стало зрозумілим, що розпад і.-є. мовної єдності відбувся значно раніше за III тис. до н. е. .
Подальшій розробці і вдосконаленню «степової» концепції значною мірою спри­яли археологічні дослідження 60— 70-х років XX ст. на території степової України3.
Вони дали змогу прояснити багато питань розвитку степових племен неолітичної та мідної доби та етнокультурних відносин у районах можливого формування рухливих індоєвропейськомовних груп. Вдосконалення методу датування пам’яток за методом С 14 дозволило переоцінити раніше прийняті дати у бік їх значного подавнення 4.
Всі ці нові дані сприяли значно кращому узгодженню основних положень «сте­пової» гіпотези М. Гімбутас з висновками лінгвістів і можливості дати повнішу і розгорнуту картину індоєвропеїзації з центром у степовій зоні. Основні положення оновленої концепції було викладено в статтях 1977 і 1980 р р .5, матеріали та вис­новки яких і є об’єктом подальшого розгляду
Найважливішою археологічною ознакою ІЄ М. Гімбутас уважає курганні на­сипи над похованнями, які в історичні та передісторичні часи були найважливішою ознакою саме степового поховального ритуалу. Поява курганів в Європі репрезен­тує, на думку дослідниці, появу тут і.-є. населення. Термін «курганізація» М. Гімбутас нерідко використовує як синонімічний терміну «індоєвропеїзація», а степові куль­тури V— III тис. до н. е. об’єднує поняттям «курганна культура». Останню поділено на чотири етапи. До першого етапу віднесена культура Середній Стіг раннього пе­ріоду 6. Початок середньостогівської культури датується 4400 р. до н. е. 7, і кургани в її ранньому періоді невідомі. Разом з тим дослідниця вважає можливим відносити початок «курганної» культури загалом до 5000 р. до н. е., факт же відсутності в сте­пах курганних насипів, давніших від 4000 р до н. е., вона пояснює зруйнованістю найдавніших курганів 8.
Другий етап курганної культури відповідає пізньому періоду середньостогівсь­кої культури, під час якого виникають перші, безсумнівно, курганні насипи. Третій етап (від 3500 р. до н. е.) представлений, зокрема, пам’ятками типу Нижня Михайлівка І, Усатово, Фолтєшті, до четвертого віднесені пам’ятки ямної культурної спільноти «класичного» та пізнього періодів (III тис. до н. е.).
Степові «курганні» матеріали «до(класично-)ямного» періоду (V—IV тис. до н. е.) дослідниця об’єднує також поняттям «давньоямна (Early Jamna) культура», включаючи сюди і середньостогівські пам’ятки 9.
Місцем зародження «давньоямної» культури (= ранньої «курганної» = ІЄС)
М. Гімбутас вважає волзько-уральські степи, а час її зародження датує орієнтовно 5000 р. до н. е. (без будь-яких посилань на археологічні матеріали) 10.
Вторгнення індоєвропейців до Центральної і Західної Європи складалося з
трьох хвиль (4400— 4300,3400— 3200,3000—2900 рр. до н. е.) і здійснювалося пере­важно долиною Дунаю (лише друга хвиля охопила також терени північніше Карпат).
Першу хвилю репрезентують, зокрема, знахідки в матеріалах культур Трипіл­ля — КукутенІ та Гумельниця кераміки, характерної для дніпровсько-волзьких сте­пових пам’яток (груба, гостродонна, з домішкою черепашки, прикрашена прорізним та гребінцевим орнаментом), але головним чином пам’ятки типу Чонград, Касімче, Суворово в басейні Дунаю п.
Дослідники цих пам’яток уважають їх не одночасними. Поодинокі поховання типу Чонград та Дечія—Мурешулуй вважаються ранніми і дійсно можуть бути да­товані в межах третьої чверті V тис. до н. е. 12. Чисельніші пам’ятки і знахідки типу Касімче і Суворово відносять до пізнішого часу й, Імовірно, можуть бути датовані кінцем V — початком IV тис. до н. е. 13.
Нечисельність пам’яток типу Чонград (Чечія — Мурешулуй), а також та обста­вина, що під час їх появи в Балкано-Карпатському ареалі не спостерігається яки­хось ознак деструкції серед місцевих культур, приводять багатьох дослідників до думки, що їх поява є наслідком посилення культурних (зокрема торговельних) кон­тактів між землеробами Дунайського басейну та чорноморсько-азовськими скота­рями, які опосередковувалися групами рухливих гендлярів 14.
З торговельно-гендлярським характером пам’яток типу Чонград (по суті, єди­них для третьої чверті V тис. безсумнівних пам’яток східного степового населення в Балкано-Карпатському ареалі) погоджується і М. Гімбутас І5, що, проте, ніяк не впливає на загальний висновок про потужну степову інвазію 4400—4300 рр. до н. е. в дунайські землі.
Непрямим свідченням на користь цієї інвазії дослідниця вважає деякі пере­
міщення наддунайських культур другої половини V тис., зокрема просування насе­лення культури Вінча (в Сербії) на захід і північний захід, носіїв культури Пендель (у Західній Угорщині) — на північний захід І північ та ін., а також появу окремих поселень у важкодоступних гірських місцевостях, на річкових островах і т. д. Ці зру­шення мали зумовлюватись тиском з боку степовиків 16.
Брак у Дунайському басейні пам’яток другої половини V тис. до н. е., які б,
безсумнівно, належали східному степовому населенню, М. Гімбутас пояснює по-перше, дуже рухливим характером життя цього населення, по-друге, швидким змішанням його з місцевими мешканцями і засвоєнням рис місцевої культури. Зви­чайно це мало привести до появи синкретичних культурних утворень. Ними досл­ідниця вважає культури Чернавода І на нижньому Дунаї, Тисаполгар (Тп) — у північному Надтиссі, накольчастої кераміки (пам’ятки типу Рьоссен, Хюде, Ретц, Нітранський Градок та ін.) — у Центральній Європі північніше верхнього Дунаю 17.
Пам’ятки цих культур відіграють вирішальну роль для констатації «1-ї хвилі курганних вторгнень». Саме намаганням пов’язати з «курганною інвазією» пам’ят­ки культур накольчастої кераміки і Тисаполгар, деякі з котрих можуть бути датовані 4400—4200 рр. до н. е. 18, зумовлена дата «першої хвилі». Вона виявляється на­стільки ранньою, що відповідає, як бачимо, початку найдавнішої з реально відомих «курганних» культур — середньостогівській.
Участь у складанні культури Чернавода І степового надчорноморського насе­лення визнається багатьма дослідниками |9, але час її виникнення визначається дещо пізніше, ніж М. Гімбутас датує першу інвазію. Ця культура синхронізується більшістю авторів з періодом Трипілля С, що з урахуванням каліброваних попра­вок дає = 3750—3250 (± 200) рр. до н. е .20.
Поширені далі на заході культури Тп та накольчастої кераміки (Furchenstich
Keramik; далі — НК) 21, навпаки, виникають значно раніше. Остання змінює куль­туру лінійно-стрічкової кераміки (ЛСК) у наддунайсько-центральноєвропейському регіоні вже близью першої чверті V тис. до н. е. 22. На певному етапі розвитку в куль­турі НК виникають укріплені потужними фортифікаційними спорудами поселен­ня, час появи яких М. Гімбутас фактично й ототожнює з початком «курганізації» Цен­тральної Європи 23.
Однак у складі матеріальних залишків того періоду не відмічається помітних змін, які могли б бути пов’язані з впливами з боку степів 24, поховальний обряд нічим не нагадує степовий, кургани відсутні25.
Найважливішим доказом зв’язку культури НК зі степовими культурами М. Гі­мбутас вважає кераміку першої— грубувату (у порівнянні з ЛСК), прикрашену про­ різним орнаментом і наколами 26. Однак практично всі дослідники розглядають генезу керамічного виробництва культури НК як наслідок синкретизму традицій куль­тур «дунайського кола» (ЛСК) з традиціями ранньонеодІтичних і пізньомезолітичних північних культур (типу Ертеболле) 27. Участю останніх можна пояснити деякі тех­нологічні та окремі орнаментальні особливості, тоді як форми посуду, провідні орнаментальні мотиви продовжують традиції культури ЛСК та суміжних дунайських культур (Лендель та ін.), що свідчить про тривалість процесів метисації та культур­них взаємовпливів у межах центральноєвропейського регіону. Крім усього, вини­кає «накольчаста» кераміка раніше за 4400— 4300 рр. до н. е.
Оскільки елементи матеріального складу культури НК знаходять свої прототи­пи в пам’ятках попередніх місцевих культур, а такі явища, як поява укріплених по­селень, зброї в похованнях, збільшення долі скотарства в економіці, можна поясни­ти внутрішніми причинами розвитку, припущення про участь в її генезі кількісно значного степового населення нічим не підтверджується 28.
Культуру Тп з кінця 60-х років XX ст. включають до стратиграфічної колонки куль­тури Полгар як один з її пізніх етапів 29. Початок останньої з урахуванням калібро­ваних поправок може бути віднесений до першої — початку другої чверті V тис. до н. е .30. Ознаками участі степового населення в генезі пам’яток типу Тп М. Гімбутас уважає деякі паралелі в поховальному обряді (ознаки привілейованого соціального по­ложення, наявність зброї і кісток тварин у похованнях), а також більш рухливий у
порівнянні із синхронними культурами Балкано-Карпатського ареалу спосіб життя но­сіїв тисаполгарської культури3!. Деякі крем’яні і мідні вироби, знайдені в тисаполгарських похованнях, мають виразні паралелі серед матеріалів поховань Дечія і Чонград, які, у свою чергу, аналогічно матеріалам новоданилівського типу на півдні України 32.
Однак найбільш масовий (і найбільш визначальний для встановлення генетич­них зв’язків культур неоліту — палеометалу) матеріал — кераміка — чітко відрізняється від керамічного виробництва степових культур, натомість кераміка тисаполгарських пам’яток формами, технологією і орнаментацією дуже подібна до керамічного матеріалу синхронних «докурганних» («староєвропейських») куль­тур 33. М. Гімбутас пояснює це тим, що прийшлі в надтиський ареал групи степо­виків складалися виключно з озброєних чоловіків, які винищили місцеве чоловіче
населення і підкорили собі жінок 34 (які зазвичай бувають головними носіями тра­дицій керамічного виробництва).
На користь цієї думки має свідчити начебто й те, що в антропологічному складі культури Тп серед чоловічої статі трапляються представники масивного «протоєвропейського» типу, тоді як жінки (як і більша частина чоловіків) належать майже вик­лючно до середземноморського типу. Останнє вкупі з іншими згаданими особливо­стями підтверджує, на думку М. Гімбутас, участь значного степового елементу в генезі культури Тп 35.
Протоєвропеоїдний (палеоєвропеоїдний, або кроманьоїдний) антропологічний тип, який характеризується, зокрема, масивністю кісток, доліхокранією, є досить значним у складі степового населення V—Тії тис до н. е .36. Однак цей самий (або дуже подібний) антропологічний тип був характерним в ту епоху і для півночі Цен­тральної Європи 37. Якщо враховувати, що близько останньої чверті V тис до н. е. носії деяких північноєвронейських культур проникають на південь, сягаючи доли­ни Дунаю 38, не можна виключати, що протоєвропеоїдний елемент у культурі Тп був північного походження. Разом з тим, беручи до уваги думку деяких дослідників щодо можливої участі місцевого («палеоєвропейського») населення у генезі неолітичних культур Північного Надтисся 39, не можна також виключати, що протоєвропеоїдний тип місцями зберігся тут ще з мезолітичних часів.
Подібність деяких виробів з кременя та міді між Тп та степовими культурами може бути пояснена торговельно-культурними зв’язками, які, можливо, опосеред­ковувались мандрівними групами, зокрема тими, що лишили пам’ятки типу ДечІя, Чаплі, Новоданилівка тощо (див. вище). При цьому прототипи частини цих виробів (особливо із міді), з погляду багатьох дослідників, сягають традицій балкано-карпатського виробництва 40,1, таким чином, їх наявність у пам’ятках типу Тп не обо­в’язково свідчить про степові впливи.
Рухливість, збільшення ролі скотарства і як слідство — збільшення соціальної ваги чоловіків, збройні конфлікти і формування прошарку військових вождів могли виникати внаслідок пристосування населення північної частини басейну Тиси до місцевих геоекологічних умов41, вираженням яких є відкрита безлісна рівнина (угорська пушта) 42, досить подібна до більш просторих степових ділянок на півден­ному сході України. Останнім і можуть бути пояснені певні паралельні риси куль­турно-історичного розвитку згаданих регіонів.
Все це дозволяє дійти висновку, що ідея про участь у генезі культур НК і Тп чис­ленних вихідців з Надчорномор’я ґрунтується на слабких підставах. Практично ніхто з дослідників цих культур не припускав такої можливості43. Така можливість, як вже згадувалося, припускається для культури Чернавода І, але початок цієї культури, віро­гідно, пізніший за третю чверть V тис. до н. е. Отже, теза про потужну хвилю степо­вих скотарів, яка стимулювала, з погляду М. Гімбутас, низку глибоких соціально-куль­турних перетворень в усій Центральній Європі вже між 4400 і 3500 рр. до н. е. в дійсності не знаходить підтверджень у відомому археологічному матеріалі 44.
Викладене непрямо підтверджується археологічними даними з надчор-
номорсько-азовських степів, які дають підстави вважати, що до кінця V — почат­ку IV тис. до н. е. більш-менш численні І глибокі проникнення степового насе­лення в середовище західних культур навряд чи були можливі. Третя чверть V тис. до н. е. — час зародження середиьстогівської культури 45, час, коли відгінне скотарство в степовій зоні тільки зароджується, знахідки, що свідчать про розвиток конярства ще нечисленні, кургани І поховання знаті майже відсутні, відкриті степові простори ще слабко засвоєні, населення (досить нечисленне) концентрується в долинах річок і здебільшого, вірогідно, продовжує традиційні заняття мисливством і рибальством 46.
Поява ранньої середньостогівської кераміки на поселеннях культури Трипіл­ля — Кукутені47 може бути пояснена контактами між населенням двох культур у «прикордонній» смузі: вона не супроводжується іншими матеріалами степового по­ходження і ознаками деструкції в середовищі наддунайських і трипільскої (етап В) культур, як намагалася продемонструвати це М. ГІмбутас 48.
Ще менш підкріплений фактами погляд стосовно того, що праколискою «кур­ганної» культури були волго-уральські степи і що саме звідси вже в першій поло­вині V тис. почався рух степовиків (= ІЄ) на захід. Матеріали першої половини V тис., які вказували і на формування в цьому регіоні рухливих конярів, відсутні, а в другій половині V тис. місцеві культури (пам’ятки типу Сьєзжеє, Хвалинськ) роз­виваються під впливом західних і південних (надазовських) Імпульсів 49, і не мож­на виключати, що носії цих культур приходять на Волгу з (південного) заходу.
Найдавніші (без урахування поодиноких пам’яток типу Дечія), порівняно чис­ленні проникнення східного степового населення на нижній Дунай (пам’ятки типу Касімче, Суворово, УтконосІвка) можуть бути датовані приблизно першою — почат­ком другої чверті IV тис. до н. е .50. У той час складається і культура Чернавода І.
Розвиток вІдгінно-скотарської економіки в степовій зоні досяг у той період уже значного рівня (розвинені фази ССК, ранній етап нижньомихайлівської культури, пізні поховання новоданилівського типу), виникають перші кургани, розповсюджу­ються «багаті» поховання (типу Суворово), що свідчить про поглиблення соціаль­ної диференціації І виділення прошарку військових вождів 51.
Значне культурне розмаїття степових пам’яток IV тис. до н. е. затруднює вста­новлення хронологічного співвідношення між різними типами споріднених їм па­м ’яток на нижньому Дунаї, а подекуди І характеру відмінностей (хронологічного або культурного) між ними 52. Можна припускати, що слідом за пам’ятками типу Суво­рово тут появляються курганні поховання, які в культурно-хронологічному відно­шення відповідають як фінальним пам’яткам типу Середній Стіг — Новоданилівка, так і найраннішим пам’яткам ямної і кемі-обинської культур (Чернавода II).
Одночасно або дещо пізніше виникають пам’ятки типу Усатово і Фолтешті, які по­стали внаслідок метисації культурних традицій трипільців і степових племен.
Ці пам’ятки насамперед слугують для постулювання М. ГІмбутас другої «кур­ганної хвилі», яка датується 3400— 3200 рр. до н. е .53. Лише наприкінці IV — у першій чверті III тис. до н. е. в басейні Дунаю появляються пам’ятки, тотожні роз­винутому («класичному») періоду ямної культури («поховання з вохрою», «третя хвиля», за М. ГІмбутас), як найчисленніший і яскравий матеріал, що свідчить про степові проникнення в Балкано-Карпатський регіон епохи міді —- бронзи 54
Пам’ятки цієї останньої хвилі виникають західніше «Залізних Воріт» на Дунаї і в басейні Тиси 53, тоді як попередні групи степових «інвайдерів» концентруються в основному в районі нижньої течії Дунаю і поблизу північно-західного узбережжя Чорного моря.
Погляд стосовно значної участі степового населення в генезі культур бронзо­вого віку Нижньої Наддунайщини та Північних Балкан — Чернавода I, III, Єзеро, Глина III— Шнекенберг, Бубані-Хум II—III та ін. — приймається багатьма дослід­никами 56. Втім для культур басейну середнього Дунаю (Баден, Вучедол) такий погляд не є настільки безсумнівним, як намагалася зобразити М. ГІмбутас 57.
Послідовник М, ГІмбутас І провідний прибічник степового походження ІЄ
Дж. Меллорі визнає, що р. Тиса є тим кордоном, який обмежує поширення елементів, безсумнівно, степового походження і західніше якого проникнення як степових пле­мен, так і їх вірогідних нащадків на Балканах на сучасному рівні знань прослідку­вати не можна 58.
Не менш сумнівною є теза М. ГІмбутас про степове походження носіїв культу­ри кулястих амфор (північ Центральної Європи), з якою вона пов’язує прихід північних ІЄ 59. Практично всі дослідники цієї культури визнають її місцеве (цент­ральноєвропейське) походження, пов’язуючи її генезу з розвитком традицій окре­мих груп культурної спільноти лійчастих кубків та їх північніших неолітичних сусідів 60. Степові впливи прослідковуються, головним чином, у східних — порівня­но пізніх — групах цієї культури, які просунувшись на схід, вступили в територі­альні контакти з групами «ямних» племен 61.
Взагалі можна зазначити, що культурні впливи з боку степів є цілком вірогід­ними для культур Баальберг, кулястих амфор і шнурової кераміки. Зокрема, з цими впливами можуть бути пов’язані ідея спорудження курганів, традиція прикрашати відтиском шнуру керамічні вироби та інші риси 62. Проте водночас технологія ви­робництва і асортимент виробів з кераміки, каменю, металів, конструктивні особ­ливості спорудження курганів і житлових будівель, поховальні традиції, господар­чий устрій цих культур за своїми витоками не пов’язані з відповідними проявами сучасних їм або більш ранніх степових культур і досить чітко від них відрізняють­ся. Пам’ятки, які подібно до наддунайських, відповідали б типовим степовим ком­ плексам у Центральній Європі, не знайдені 63. Все це виразно свідчить, що степові впливи на центрально- і північноєвропейське населення були досить поверховими, вони, вірогідно, опосередковувались племенами контактної смуги, що пролягала між північними лісовими масивами і відкритими степовими ділянками, прилягаючими до Карпат і Чорномор’я 64, тоді як масових (або скільки-небудь відчутних) проник­нень степовиків на північ і північний захід не відбувалося.
Наведений огляд дозволяє констатувати, що гіпотеза про всеохоплюючу екс­пансію степового населення в Центральній Європі і повсюдну метисацію його з по­передніми мешканцями не знаходить підтвердження в археологічному матеріалі.
Подібні процеси більш-менш виразно прослідковуються лише для долини нижньо­го Дунаю та прилягаючих територій Балкан І Прикарпаття.
Враховуючи можливість подальшого (в Ш—II тис. до н. е.) просування північно-балганського населення, яке склалося під східними степовими впливами, в Егейський басейн і Анатолію 65, а також генетичний зв’язок між «ямною» культурою та пізнішими культурами (індо-) іраномовних племен 66, можна цілком припускати, що носії степових (днІлро-волзьких культур V—IV тис. до н. е. відіграли важливу роль в етногенезі індоіранців, фракійців, фрігійців, греків, вірмен І, можливо, хеттолувійцІв67.
Участь степового населення в етногенезі індоєвропейськомовних груп Цент­ральної, Північної і Західної Європи не прослідковується з очевидністю. Принаймні ті матеріали й аргументи, які наводить М. ГІмбутас у розглянутих працях, не пере­конують у тому, що ця участь мала місце. 1

C.B. Конча

1 Пор. напр.: Зирра В. Культура погребений с охрой в закарпатских областях Румынской Народной Республики // Материалы и исследования по археологии юго-запада СССР и РНР. —Кишинев, 1960. — С. 97— 127; Мерперт Н.Я. Некоторые вопросы истории Восточного Средиземноморья в связи с индоевропейской проблемой // Краткие сообщ. Ин-та археологии АН СССР. — 1961. — No 83. — С. 3—8.
2 Див.: Георгиев В. Исследования по сравнительно-историческому языкознанию, — М., 1958.— С. 243—247,
3 Особливо слід відзначити праці: Даниленко В.Н. Неолит Украины. — К., 1967; Його ж. Энеолит Украины. — К., 1974; Даниленко В.М., Шмаглій М.М. Про один поворотний момент в історії енеолітичного населення Південно-Східної Європи // Археологія. — 1972.— No6. —С. З—20; Мовиш Т.Г. О связях трипольской культуры со степными племенами медного века //СА. -— 1961. — No 2. — С. 186—'199; Телегін Д.Я. Середньстогівська культура епохи міді, — К., 1973.
4 Mallory J.R. The chronology of early Kurgan tradition. Part I // JIES. — 1975. — Vol. 4. — No 4. — P. 257—294; Op. cit. — Part II // JIES. — 1977. — 5, No 4. — P. 339—368.
5 Gimbutas M. The First Wave of Eurasian Steppe Pastoralists into Coper Age Europe // JIES. —1977. — 5, No 4, — P 277—338; Ті ж. The Kurgan Wave # 2 (c; 3400—3200 В. C.) into Europe and the Following Transformation of Culture // JIES. — 1980. — 8, No 4. — P. 273—315. В одній зі своїх останніх праць (1991), відомій мені в німецькому перекладі (Gimbutas М. Die Zivilisation der Gottin. Die Welt des Alten Епюра. — Berlin, etc.: Zweitausendeins, 1996), дослідниця продовжує дотримуватися поглядів, сформульованих у цих двох статтях (вказ. праця. — С. 352—402), лише з доданням деяких уточнень, які стосуються прабатьківщини ІЄ в степах (див. прим. 10). 40 ISSN 0235-3490. Археологія, 2001, No З
6 Gimbutas M. The First Wave... — P. 279.
4 Всі дати, що наведено нижче, калібровані.
8 Gimbutas М. The First W ave... — Примітка на с. 278.
9 Gimbutas М. The First Wave... — Р. 280. Таке розуміння терміну «давньоямна» або «ранньоямна» суперечить розумінню, прийнятому в українській та російській археологічній літературі, де цей термін позначає пам’ятки власне «ямного» типу, передуючи класичному ямному періоду (Хвалинськ та ін.; пор.: Мерперт Н.Я. Древнейшие скотоводы Волжско-Уральського междуречья. -— М., 1974. — С. 147; Васильєв И.Б. Энеолит лесостепного Поволжья // Энеолит Восточной Европы. — Куйбышев, 1980. — С. 39; Шапошникова О.Г. Ямная культурно-историческая общность // Археология Украинской ССР Первобытная археология. — Киев, 1985. — Т. 1. — С. 338; див. також дискусію: JIES.— 1977.—-4 ,No 4 та ін.). Це спричинює певні непорозуміння під час розгляду конкретного матеріалу критиками і прибічниками М. Гімбутас.
10 Gimbutas М. The First Wave... — Р 280. У згаданій праці Die Zivilisation... (1991) М. Гімбутас пов’язує найдавнішу індоєвропейську спільноту із введеними до наукового обігу у 1980-х роках культурами Самара І Хвалинськ на Волзі. Ці культури дослідниця датує відповідно кінцем VI І V тис. до н. е. (вказ. праця. — С. 354—356), однак не наводить переконливої аргументації щодо цього датування.
11 Gimbutas М. The First Wave... — Р 284—288.
12 Телегин Д.Я. Степное Поднепровье и Нижнее Подунавье в неолите — энеолите // Каменный век на территории Украины. — К., 1990. — С. 8—9, 11.
13 Телегин Д.Я. Степное Поднепровье...— С. 11, 15; Алексеева Л. И. Курганы эпохи палеометалла в Северо-Западном Причерноморье. — К., 1992. — С. 24, 26; Даниленко В.М., Шмаглій М М . Вказ. праця.
14 Телегин Д.Я. Памятники Новоданиловского типа // АУ. — С. 3 18—3 19; Його ж. Степное Поднепровье... — С. 15; РассамакІн Ю.Я., Будников О.Б. Проблеми раннього степового енеоліту у світлі вивчення нових пам’яток // Археологія. — 1993. — No 3. — С. 138.
15 Gimbutas М. The First W ave... — Р 286.
16 Gimbutas М. The First Wave... — P. 288—291. Постулюючи цю думку, M. Гімбутас, однак, не підтверджує її якимись прямими чи непрямими аргументами, і важко знайти якісь свідчення на користь цього в балканських матеріалах того часу. Див., зокрема: Монгайт А.Л. Археология Западной Европы. Каменный век. — М., 1973. — С. 232— 247; Федоров Г.К)., Полевой Л.Л. Археология Румынии. — М., 1973.
17 Gimbutas М. The First Wave... — Р. 291— 301.
18 Gimbutas M. The First W ave... — P. 294—301.
19Див.: Dumitrescu Vi, Bolomei A., Mogosanu F. Escuisse d’une prehistoire de la Romanie. —Bucurest, 1983. — P. 126; Телегин Д.Я. Степное Поднепровье...— С. 8— 9, 12.
21 Нерідко використовується також назва «лінійно-накольчаста кераміка», чим підкреслюється її генетичний зв’язок з попередньою (лінійно-стрічкової кераміки) культурою.
22 Монгайт А.Л. Указ соч. — С. 233—234; Kalicz N. The Balaton-Lasinja Culture Groups in Western Hungary... // JIES. — 1980. — 8, No 3—4. — P. 245—247\ Jazdzewski K. Pradzieje Europy Srodkowei. — Ossolineum. — Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdan’sk, 1981. — S. 156, 180.
23 GimbutasM. The First Wave... — P. 298—301.
24 M. Гімбутас таких матеріалів не наводить І навіть не робить спроби порівняти матеріальні елементи культур НК і степових.
25 Поява фортифікаційних споруд звичайно не може бути доказом вторгнень зі сходу. Потужні укріплення відомі і в степовій зоні (РІижня Михайлівна та Ін.), але виникають вони пізніше — в розвинутий період ямної культури, і конструктивно відрізняються від центральноєвропейських, пор.: Шапошникова ОТ. Указ. соч. — С. 340—342.
26 Gimbutas М. The First W ave... — Р 298.
27 Могнайт Л.27.Указ. соч. — С. 234— 235; Jazdzewski К. Op. cit. — S. 170, 180— 181; Kozlowski J.K., Kozlowski S.K. Epoka Kamienia na ziemiach Polskich. — Warzawa, 1977. —S. 267—269.
28 Mallory J.P. In Search of the Indo-European. -— London, 1989. — P 253.
29 Pavuk J., Siska S. Neoliticke a eneoloticke Osidlenie Siovenska// Slovenska archeologia. —1971. — No 2. — S. 319—364; Потушняк М.Ф. Полгарская культура // АУ. — С. 291, 297.
30 Jazdzewski К. Op. cit. — S. 156; Потушняк М.Ф. Вказ. праця, — С. 291; Kozlowski J.K., Kozlowski S.K. Op. cit. — S. 277.
31 Gimbutas M. The First Wave... — P. 294, 296.
32 Gimbutas M. The First Wave... — P. 296; Телегин Д.Я. Памятники... — С. 3 19; Його ж. Степное Поднепровье... — С. *11, 14.
33 Jazdzewski К. Op. cit. — S. 182— 184; Потушняк М.Ф. Вказ. праця. — С. 297—299; Балагури Э.А. Медный век // Древняя история верхнего Потисья. — Львов, 1991. — С. 48, 53.
34 GimbutasМ. The First Wave... — Р. 294—297.
35 Gimbutas М. The First W ave... — P 296—297. ISSN 0235-3490. Археологія, 2001, No 3 41
36 Гохман И.И. Население Украины в эпоху мезолита и неолита (Антропологический очерк). М., 1966; Телегін Д.Я. Середньостогівська культура епохи міді. — К., 1973. — С. 115—117; Круц С.И. Антропологический состав населения територии Украины... Археология Украинской ССР. — К., 1985. — Т. 1. — С. 528— 531; Necrasov О. Physical Anthropological Characteristics of Skeletons from the Kurgan Graves in Romania // JIES. — 1980. — 8, No 3—4.— P. 337— 340.
37 Jazdzewski K. Op. cit. — S. 202, 224.
38 Kalicz N. Op. cit. — S. 257—262; Jazdzewski K. Op. cit. — S. 202, 206; Kilian L. Zum Ursprung der Indogermanen. — Bonn: Habelt, 1983. — S. 78.
19 Археология Венгрии... -— С, 129; nop. також с. 411-—412.
40 Черных Е.Н. Циркумпонтийская провинция и древнейшие индоевропейцы // Древний Восток. Этнокультурные связи. — М., 1988, — С. 40—41; МовшаТ.Г. Взаємовідносини степових і землеробських культур в епоху енеоліту — раннього бронзового віку // Археологія.— 1993. — No 3. — С, 36—52; Рассамакін Ю.Я., Будников О.Б. Вказ. праця. — С. 134— 135.
41 Пор. Балагури Э.А. Указ. соч. — С. 51; Археология Венгрии... — С. 327.
42 Археология Венгрии... — С. 6, 12.
43 Див. Монгашп А.Л. Указ. соч. — С. 234; Jazdzewski К. Op. cit, — S. 180. 182— 184; Потушняк М.Ф. Указ. соч. — С. 300—301; Kozlowski J.K., Kozlowski S.K. Op. cit. — S. 266—270.
44 Телегин Д.Я. Степное Поднепровье... — С. 9; Mallory J.R. The chronology... — Part 2. —P. 348—352.
45 Телегін Д.Я. Серед ньстогівська культура... — С. 139 — 147; Мерперт Н.Я. Энеолит юга СССР и евразийские степи // Энеолит СССР. — М., 1982. — С. 324—325; Anthony D. W. The Archaeology of Indo-European origins // JIES. — 1991. — 19, N 3—4. — P. 204.
47 Мовила Т.Г.0 связях...; Течегин Д.Я. Степное Поднепровье... — С. 12, 15.
48 Gimbutas М. The First Wave... — Р. 287—291.
47 Васильев И.Б. Указ соч. — С. 38—39; Васильев И.Б., Синюк А.Т. Энеолит Восточно-Европейской лесостепи. — Куйбышев, 1985. — С. 33; Котова Н.С. Культуры позднего неолита — раннего энеолита Днепро-Донского междуречья: Автореф. дис. ... канд. истор. наук. — К., 1990. — С. 5— 17; Mallory J.R. In Search... — P. 206—210.
50 Даниченко B.M., Шмаглій M.M. Вказ. праця; Телегин Д.Я. Степное Поднепровье... —С. 8— 12, 15; Алексеева Л.И. Указ. соч. — С. 24 і далі.
51 Даниленко В.М., Шмаглій М.М. Вказ. праця; Рассамакін Ю.Я., Будников О.Б. Вказ. праця. — С. 138.
52 Gimbutas М. The Kurgan Wave # 2... — Р. 274—283. Пор. Зирра В. Указ. соч. — С. 110—111; АУ. — С. 305—338; АР. — С. 58—63; Телегин Д.Я. Степное Поднепровье... — С. 10—15; Алексеева Л.И. Указ. соч. — С. 24— 91.
53 Gimbutas М. The First Wave... — Р. 279; Ibid. The Kurgan Wave # 2 ... — P. 297— 283.
54 Gimbutas M. The First Wave... — P. 279; Die Zivilisation... — S. 496; Ecsedy I. The People of the Pit-Grave in eastern Hungary. — Budapest, 1979; Mallory J.P. In Search... — P. 238—239; Телегин Д.Я. Степное Поднепровье... — С. 12— 15.
57 Gimbutas М. The Kurgan Wave # 2... — P. 282 і далі. Пор.: SochackiA. The Baden Culture// Archaeologia Polonia. — 1981. — N 20. — P. 27—63; Sochacki 2d. The relotionship between the Baden culrute and the south-east European Cultures // JIES. — 1985. — 13, N 3—4. — P. 257—268.
58 Мэллори Дж.П. Индоевропейские прародины // ВДИ. — 1997, — 1. — С. 79— 80.
59 Gimbutas М. The First Wave... — P. 302—306; її ж. The Kurgan Wave #2... — P. 291—302.
 Див. Кухаренко Ю.В. Археология Польши. —М., 1969. — С. 45—47; Монгайт А.Л.
Указ. соч. — С. 279; Jazdzewski К. Op. cit, — S. 248; Kilian L. Op. cit. — S. 78—79; Энеолит СССР. — M., 1982. — С. 262; Свешников И.К. Культура шаровидных амфор // АУ. — С. 290—291. Пор. також: Mallory J.P. In search... — P. 250—251.
61 Свешников И.К.Указ. соч. — С. 281, 291; KoskoA. The Vistula-Oder Basins and the
Nord Pontic Region // JIES. — 1991. — 19, No 3— 4. — P. 235—258.
62 Пор.: Jazdzewski К. Op. cit. — S. 252, 260; Mallory J.P. In search... — P.243—256;
Мерперт Н.Я. Древнеямная культурно-историческая область и вопросы формирования культур шнуровой керамики//Восточная Европа в эпоху камня и бронзы. — М., 1976. — С. 103— 127.
Jazdzewski К. Op. cit. — S. 205—270; Kilian L. Op. cit. — S. 94— 101; Энеолит... — C. 259—263; Эпоха бронзы лесной полосы СССР. — М., 1987. — С, 42 і далі; Mallory J.P. In search... — P. 243—256; Hausler A. 1st eine Ableitung der Schnurkeramik von der Ockergrabkultur moglich? // Forschungen und Fortschritte. — Berlin, 1963. — H. 12. — S. 363—368.
64 Свєшніков I.K. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці III — на початку II тисячоліття до нашої ери. — К., 1974. — С. 155— 156; Buchwaldek М. Corded Pottery Complex in Central Europe // JIES. — 1980. — 8, No 3—4. — P. 394— 401; Jazdzewski K. Op. cit. — S. 260— 261; KoskoA. Op. cit.; nop. Mallory J.P. In search...
65 Sakellariou M. Les proto-grecs. — Athen, 1980; Mellaart J. Anatolia and the Indo-Europeans // JIES. — 1981. — 9, No 1—2. — P. 135— 149; YakarJ. The Indo-Europeans and their impact on Anatolian cultural development // JIES. — 1981. — 9, No 1—2. — P.94— 112; Steiner G. The immigration of the First Indo-Europeans into Anatolia Reconsidered // .TIES. — 1990. — 18, No I—2,
R 185-—214; Гиндин Л.А. Древнейшая ономастика Восточных Балкан. — София, 1981. —-С. 186—187. Его же. Пространственно-хронологические аспекты индоевропейской проблемы //Вопросы языкознания. — 1992. — No 6. — С. 55—59; Ыерперт Н.Я. Указ. соч. — С. 3 1.
66 Merpert N.J. The Eneolothic and Bronze Ages of the Volga area // Bericht uber den V Intemationalen Kongress fur Vor- und fruchgeschichte (Hamburg, 1958). — Berlin, 1961;
Смирнов К.Ф., Кузьмина E.E. Происхождение индоевропейцев в свете новейших археологических открытий. — М., 1977. — С. 51— 53; Кузьмина Е.Е. Откуда пришли индоарии? — М., 1994. — С. 216—217.
67 Широков О.С. Реконструкция праязыковых изоглосс общеиндоевропейского диалектного континуума // Сравнительно-историческое изучение языков разных семей. — М., 1988. — С. 53—55; Mallory J.P. In search... — Р.241; Гиндин Л.А. Пространственно­ хронологические аспекты... — С. 55—59.


S. V. Koncha
THE CONCEPTION OF «STEPPE INVASIONS» BY M. GIMBUTAS.
AN ATTEMPT OF CRITICAL ANALYSIS.
The article deals with the constructions of the well-known American researcher Maria Gimbutas, who explained the cardinal socio-cultural changes in Europe at the end of the V-l V millennium BC by the pressure and migration of mobile cattle-breeding groups of the population from the heart of the Eurasian steppe zone. Since many of researchers regard the cultures of the III millennium BC, which arose in the habitat of the supposed miscegenation of the local and alien (steppe) populations, as the most ancient unquestionable ethnic equivalent of native speakers of Indo-European languages, the accuracy of M. Gimbutas’ constructions would become a proof of the hypothesis about the formation of the Indo-European ethnic and lingual unity in the steppe zone.
However, the revision of the material, which is given by the researcher, with regard for works of the leading experts allows one to conclude that the supposed invasions of steppe cattle-breeders are traced with sufficient cogency only in the Danube’s valley and in a part of the Tisza’s basin. In other regions of the Central and Northern Europe, no materials, which would confirm the penetration
of the population directly from the steppe zone or their probable descendants from the Danube’s basin into this region, were discovered. This fact is recognized also by the modem followers of the «steppe» version for the forefatherland of the Indo-Europeans.